Пол Клейнман: Психологія 101: Факти, теорія, статистика, тести й таке інше

1. Безумовний стимул.Стимул – це будь-яка дія, вплив або фактор, що викликає реакцію. Безумовний стимул – це стимул, який автоматично породжує ту чи іншу реакцію. Наприклад, якщо квітковий пилок призводить до чхання людини, то пилок – це безумовний стимул.

2. Безумовна реакція –це реакція, що автоматично виникає в результаті безумовного стимулу. Це природна, несвідома реакція на будь-який стимул. Наприклад, якщо квітковий пилок призводить до чхання людини, то чхання – це безумовна реакція.

3. Умовний стимул.Такий стимул виникає тоді, коли нейтральний стимул (не пов’язаний з реакцією) асоціюється з безумовним стимулом, породжуючи таким чином умовну реакцію.

4. Умовна реакція– реакція, засвоєна на основі колись нейтрального стимулу.

Заплутались? Не переймайтесь! Насправді все дуже просто! Уявіть собі, що ви здригнулися від гучного звуку. Звук спричинив природну реакцію, а отже, звук – це безумовний стимул, а здригання – безумовна реакція. Адже здригнулися ви несвідомо, відповідаючи на безумовний стимул.

Якщо вам доведеться неодноразово спостерігати певний рух (скажімо, постукування долонею по столу), що супроводжує гучний звук або передує йому, ви почнете асоціювати такий рух із гучним звуком. Ви щоразу здригатиметесь, побачивши подібні постукування долонею, навіть якщо гучний звук при цьому не лунатиме. Постукування долонею (умовний стимул) асоціюється з безумовним стимулом (звуком) і спричиняє здригання (умовну реакцію).

Іван Павлов розробив цю концепцію на основі спостережень за нерегулярними секреціями в собак без анестезії. Павлов почав із дослідження травлення в собак, вимірюючи обсяг слини, що виділялася у тварин під час реагування на їстівні та неїстівні предмети. Зрештою, він завважив, що слиновиділення починалося в собак, щойно асистент заходив до кабінету. Павлов припустив, що тварини реагували на білі халати асистентів, звідси й гіпотеза, відповідно до якої слина в собак виділяється як реакція на певний стимул. Собаки асоціювали білі халати зі споживанням їжі. Павлов зазначив, що слиновиділення як реакція собак на їжу було безумовним рефлексом, а слиновиділення як реакція на білі халати було набутим, або умовним, рефлексом. До того ж Павлов провів один із найвідоміших експериментів усіх часів – «Собаки Павлова».

1. Піддослідні в експерименті з вироблення умовного рефлексу – лабораторні собаки.

2. Насамперед треба обрати безумовний стимул. У цьому експерименті безумовний стимул – їжа, яка спричинює природну та автоматичну реакцію: слиновиділення. Нейтральним стимулом в експерименті слугує звук метронома.

3. Спостереження за піддослідними до формування умовного рефлексу засвідчують, що слина виділяється в собак від самого погляду на їжу, тим часом звук метронома не спричинює слиновиділення.

4. На початку експерименту піддослідні неодноразово зазнають впливу нейтрального стимулу (звук метронома), а потім одразу – безумовного стимулу (їжа).

5. За якийсь час піддослідні почнуть ототожнювати звук метронома з трапезою. Що довше триває експеримент, то глибше укорінюється умовний рефлекс.

6. Після завершення стадії формування умовного рефлексу піддослідні в передчутті їжі виділяють слину під дією нейтрального стимулу (метроном), незалежно від того, чи отримують їжу. Слиновиділення стає умовним рефлексом.

Попри те що Павлов прославився в народі перш за все завдяки своїм собакам, значення його дослідження виходить далеко за межі слиновиділення. Його відкриття щодо формування умовного рефлексу та набутих реакцій відіграли важливу роль у вивченні поведінкових особливостей у людей та розвитку лікування таких психічних захворювань, як панічні розлади, тривожні неврози та фобії.

Беррес Фредерік Скіннер народився 20 березня 1904 року в Саскуеганні (штат Пенсильванія, США) в родині юриста й домогосподарки. Дитинство Скіннера було щасливим і спокійним. Він мав удосталь часу на розвиток творчості й винахідливості, що прислужилися йому в майбутній кар’єрі. 1926 року Скіннер закінчив Гамільтонський коледж і планував стати письменником. Під час роботи в нью-йоркській книгарні він познайомився з працями Джона Б. Ватсона та Івана Павлова. Книжки так захопили Скіннера, що він передумав займатися письменництвом і вирішив присвятити себе психології. У 24 роки він вступив на психологічний факультет Гарвардського університету, де в той час Вільям Крозьє очолював новостворений факультет фізіології. Крозьє не був психологом, та його цікавила поведінка тварин «загалом» (такий підхід відрізнявся від прийнятих на той час серед психологів і фізіологів). Замість розбиратися в усіх процесах в організмі тварини, Крозьє – а згодом і Скіннер – більше цікавився загальною поведінкою тварин. Ідеї Крозьє перегукувалися зі сферою, якою хотів займатися Скіннер, а саме вивченням зв’язку між поведінкою та експериментальними умовами.