Франка Паріанен - Гормони. Як тестостерон, ендорфіни і Ко впливають на наше життя

Той самий механізм спрацьовує й серед людей, коли ми розчаровуємося у довірі . Стежка довірливих взаємин зруйнована, а подальша взаємодія ніколи більше не відбуватиметься, як раніше. Усе, як казала моя бабуся: «Пробачити – можна, забути – ніколи».

Висновок такий: негативні відчуття важливі для нашої когнітивної гнучкості. Вони допомагають рухатися далі й пристосовуватися до нових обставин, навіть якщо ми і є тваринами, схильними до прив’язаності. (Дофамін закочує очі й намагається імітувати голос Лео: «Тря-я-ясця, але ж минулого тижня ще все працювало!») Як ми вже знаємо, гнучка адаптація належить до основних завдань гормонів. До слова, дофаміну теж нелегко ухвалювати такі рішення.

Рішення зробити щось інакше далеко не просте. У процесі еволюцій дофамін виробив для цього вкрай складну суміш рецепторів, про яку ми ще згадуватимемо у цій книзі. Для зручності назвемо ці рецептори D1 і D2.

Рецептори D2 – нові і належать до дофамінових улюбленців. Тому логічно, що вони беруться за справу першими. Тобто D2 сигналізують про будь-які зміни в нашому рівні дофаміну, утворюють сполучення, якщо таке можливо. Якщо ж можливості нема, саме рецептори D2 показують біль розчарування одразу, щойно рівень дофаміну падає. Рецептори D2 слугують опорою когнітивної гнучкості, поштовхом бути допитливим, відкривати нові шляхи й покидати давно протоптані стежки. Негативні відгуки з цілого світу нам не допоможуть, якщо ми: а) не відчуємо чогось на власному досвіді; б) не переконаємо себе змінити щось у власній поведінці.

До рецепторів D1 дофамін звертається у другу чергу. Вони розміщені на вищих поличках і виявляють активність лише тоді, коли рівень дофаміну підіймається догори. Ми одразу розуміємо, що ситуація серйозна. І дофамін це також знає. Саме тому завдяки D1 дофамін активує насамперед ті шляхи, які довели свою надійність на практиці. Великий тиск – не найкращий час для експериментів: коли ми, голодні, мов вовки, шукаємо ресторан, то не хочемо чути чогось на кшталт: «Гм, погляньмо, що може нам запропонувати таджицька кухня». Якщо ж ми в супермаркеті, то за таких обставин теж значно ліберальніше сприймаємо свій дієтичний план: «Від чипсів можна набрати стільки ж ваги, скільки вони важать. То скільки це?»

Якщо ж ми все одно намагаємося діяти якось інакше, бо наша кора вважає, що ми протягом тижня дотримувалися дієти; або якщо нашим коханим спадає на думку, що вони прочитали справді кілька «позитивних відгуків» про таджицьку кухню – тоді дофамін робить нас просто нестерпними. Бо там, де насолоджується D2, капризує D1. Відчуття, які пробуджують ці рецептори, відповідають за неприємну, настійливу частину бажань, зокрема й за вияви синдрому скасування. Коли D2 відчиняє двері, D1 зачиняє їх і викидає ключ. Хронічні болі та їхній фоновий шум активують радше D1, перешкоджаючи навчанню та когнітивній гнучкості. 57

Визнати це, можливо, не дуже приємно, але з огляду на функціональну поведінку все-таки це треба зробити. Якщо натрапити на золоту жилу, то краще від неї не відступати! Не варто зупинятися й роздумувати над тим, що, можливо, нам більше до вподоби був би духовний розвиток. Звучить парадоксально, але навіть тупість – це частина когнітивної гнучкості.

На основі двох типів рецепторів ми можемо багато що дізнатися й про нас самих, адже залежно від генотипу розрізняють схильність до D1 або D2, а це, своєю чергою, зумовлює нашу когнітивну гнучкість. Якщо рецептори D2 неактивні, ми схильні повторювати ті самі помилки. Вуаля. Дофамін стогне, а разом з ним – усі наші знайомі. Але нас уже не спинити, і ми женемо коней, поки ті не здохнуть.

Альтернативний варіант: ви можете належати до тих людей, які швидко і гнучко перемикаються, тож, коли настає другий тайм, вони зовсім недовго шукають свою футбольну команду на чужій половині поля. Проте і це призводить до проблем: можливо, ми нікого не заганяємо до смерті, але насамперед тому, що метатимемося від одного коня до іншого. Або від людини до людини, від міста до міста чи від роботи до роботи. А всі ваші знайомі заламуватимуть руки над головою й гукатимуть: «ВОНО там, чорт забирай, ну он же воно , невже не видно?»

Тепер, коли ми про це дізналися, то, мабуть, можна придивитися й запитати самих себе, чому ми ухвалюємо певне рішення; яке це рішення і чи не ховаються за ним якісь відчуття. Це ще задоволення чи уже острах втрати? Я застряг чи просто дотримуюся старого підходу до розв’язання проблеми? Чи не намагалася я опиратися змінам?