Джевін Вест - Феєрична фігня! Високе мистецтво скепсису у світі повної маячні

Гомер Сімпсон це чудово розумів. Захищаючи сина Барта, він сказав знамените: «Мардж, не свари хлопця. Хай вчиться в’юном вислизати з проблем. Це вміння відрізняє нас від тварин… Від усіх, крім в’юнів».

А втім, забудьмо про Гомерові жарти. Корпоративна верткість затіняє відповідальність димовою завісою евфемізмів і пасивних дієслів. 2019 року компанія NBC News у звіті заявила, що чимало світових підприємств, імовірно, використовують матеріали, які виготовляють малі діти з Мадагаскару. Речник компанії Fiat Chrysler мусив відповісти, що їхня компанія «налагодила співпрацю з ключовими гравцями світового ринку в різних видах промисловості вздовж ланцюжка створення вартості, щоб просувати й розвивати власний ланцюжок постачання сировини». Налагодила співпрацю? З ключовими гравцями ринку? Ланцюжка створення вартості? Чотирирічні діти обробляють добуту з копанок слюду. Цілі родини працюють під палючим сонцем і сплять надворі за сорок центів на день. Маячня корпоративного жаргону прикриває тут страхітливі умови людського існування.

Одні шахраї щосили намагаються одурити слухача й віднадити його від правди. Іншим до правди взагалі байдуже. Щоб пояснити, чому так буває, повернімося до розповідей про тваринні сигнали, з яких починався цей розділ. Спілкуючись, тварини зазвичай посилають егоїстичні сигнали. Інформація в них стосується лиш того, хто їх подає, а не зовнішнього світу. «Я голодний», «я злий», «я збуджений», «я отруйний» і «я один з групи» – егоїстичні сигнали, бо вони передають певну інформацію про того, хто їх подає.

Сигнали про сторонніх стосуються елементів світу, що оточує сигналізувальника. Серед тварин вони трапляються вкрай рідко – за важливим винятком сигналів тривоги. Майже всі неантропоморфні тварини просто не здатні нічого повідомляти про довколишні предмети. Люди інакші. Одна з унікальних (чи майже унікальних) властивостей людської мови полягає в тому, що її словник і граматика дають змогу говорити не лише про нас самих, а й про інших людей та предмети навколишнього світу.

Утім, навіть надто активно спілкуючись про елементи довколишнього світу, люди часто повідомляють про себе більше, ніж здається на перший погляд. Уявіть нове знайомство на вечірці чи якійсь зустрічі. Уявіть першу розмову. Чому ви розказуєте саме про те, про що розказуєте? Чому ви взагалі говорите? Ваші розповіді не лише інформують співрозмовника про світ, а й сповіщають його, хто ви такі (чи принаймні ким хочете бути). Може, вам хочеться здатися хоробрим авантюристом або чутливим невдахою. Може, ви бунтар або майстер самоіронії. Ми розповідаємо історії, прагнучи створити про себе певне враження.

Цей порив стимулює вироблення маячні. Розповідаючи про шалені пригоди в пішому поході Азією, ви не маєте триматися правди, щоб справити жадане враження. До правди вам більш-менш байдуже. Ваша розповідь просто має бути цікава, вражати чи захоплювати – і слухачі, які розсілися довкола джбана з пивом, побачать усе на власні очі. Цей різновид маячні став формою мистецтва у так званій економіці уваги. Згадайте вірусний контент у соцмережах: смішні дитячі фразочки, страшні перші побачення й халепи з домашніми тваринами. Тим, хто все це дивиться, зазвичай байдуже, правда там чи ні.

По-перше, якщо люди можуть сіяти маячню, це не значить, що вони будуть її сіяти, а по-друге, сили правди її оперативно розвіюють на порох. Чому ж вона така всюдисуща?

Певно, найважливіший принцип маячнезнавства – принцип Брандоліні, що його сформулював 2014 року італійський програміст Альберто Брандоліні: для спростування маячні треба набагато більше енергії, ніж для її створення.

Творити маячню справді куди швидше, ніж із нею боротися. Крім того, це ще й легше та дешевше. За кілька років до того, як Брандоліні сформулював згаданий принцип, італійський блогер Уріель Фанеллі зауважив, буцімто «дурень може наверзти стільки маячні, що й сотня розумних не розгребе». Прихильник теорій змови й радіоведучий Алекс Джонс не конче мусить бути злим генієм, щоб поширювати токсичну брехню про стрілянину в школі міста Сенді-Гук та історії про політичний скандал «Піцагейт»: він може бути злим (або й просто одуреним) ідіотом.

У царині медицини принцип Брандоліні ілюструє злоякісна брехня про те, що вакцини провокують аутизм. Понад двадцять років досліджень не дали жодного доказу зв’язку вакцин з аутизмом: ба більше, за цей час назбиралося неймовірно багато доказів, що вони не пов’язані. Утім, дезінформація про вакцини й далі повзе планетою – не в останню чергу через приголомшливо голослівне дослідження британського терапевта Ендрю Вейкфілда та його колег, опубліковане 1998 року в журналі The Lancet . У статті й на численних прес-конференціях Вейкфілдова команда висловлювала припущення, буцімто синдром, у якому аутизм поєднаний із запальним захворюванням нирок, може бути пов’язаний із вакциною проти кору, краснухи й паротиту (MMR) [2].