Джевін Вест - Феєрична фігня! Високе мистецтво скепсису у світі повної маячні

Ротоногі чудово блефують, а блеф загалом можна зарахувати до різновидів маячні, але дуже невибагливої, адже така поведінка неумисна й неспланована: це просто еволюційна реакція, щось на зразок інстинкту чи рефлексу.

Для маячні вищого порядку потрібно вміти моделювати чужий психічний стан і ставити себе на місце жертви. Продуцент маячні має обміркувати, що знають і чого не знають люди довкола, і знати, яке враження справлять певні типи маячні, щоб свідомо з них вибирати.

У царстві тварин нечасто трапляється така розвинута свідомість. Вона є в нас і ще, може, у наших найближчих родичів-приматів – шимпанзе та горил. В інших великих і малих мавп її, здається, немає. Однак вона є в представників ще одної, досить далекої від нас родини – Воронових.

Нам відомо, що воронові – круки, ворони й сойки – надзвичайно розумні птахи. Вони єдині, крім людей, живі істоти, здатні виготовити складні знаряддя й переміщувати довколишні предмети, щоб розгадувати розмаїті загадки. Імовірно, Езопова байка про ворону, яка кидала камінці в глек, прагнучи підняти рівень води й напитися, ґрунтується на реальних подіях: ручні ворони справді можуть самі до такого додуматися. Круки складають плани на майбутнє й вибирають предмети, які можуть придатися згодом. Ворони запам’ятовують обличчя, тримають образу на тих, хто їм погрожував чи погано з ними поводився, і навіть передають її іншим членам зграї.

Нам достеменно невідомо, чому воронові такі розумні, але їхнє повсякдення, без сумніву, потребує розуму. Вони довго живуть, дуже соціальні й надзвичайно винахідливо обстежують довколишню територію, шукаючи поживи. Круки, скажімо, як вид могли розвиватися поряд зі стадними хижаками (вовками чи людьми), а отже, навчились майстерно видурювати їжу у ссавців.

Оскільки їжі буває не лише забагато, а й замало, більшість представників родини воронових ховають харчі в безпечних місцях, звідки їх потім можна забрати. Однак ховати в усіх перед очима – програшний варіант. Якщо одна пташка бачить, де інша ховає шматочок поживи, вона часто прилітає й краде його. Тому воронові ховають їжу у присутності чужих дуже обачно й швидко, а частіше таки самі десь ховаються. Крім того, вони часто придурюються – нібито поклавши їжу у сховок, насправді не випускають її з дзьоба й пізніше знаходять надійнішу місцину.

Чи має щось спільне з маячнею процес, коли крук удає, ніби ховає їжу, а насправді дурить глядачів? На нашу думку, усе залежить від того, навіщо він удає й чи думає він про те, яке враження справить його обман. Повноформатна маячня покликана відвернути увагу, заплутати чи одурити, тому її продуцент має сформувати ментальну модель ефекту власних вчинків на глядачів. Чи прогнозують воронові свій вплив на чужу свідомість? Чи розуміють вони, що інші птахи здатні помітити їхнє переховування їжі й потім її вкрасти? А може, у них є просте залізне правило на зразок «ховай, лише коли довкола нема інших воронів» і ніхто не замислюється, навіщо так робить? Дослідників тваринної поведінки давно обсідають із проханнями знайти вид, який теж передбачає чужу свідомість. Нещодавні роботи показують, що таким видом можуть бути ворони. Ховаючи смаколики, вони справді зважають на те, що відомо іншим. Ба більше, вони не лише хочуть ошукати інших птахів, які сидять поряд, а й розуміють, що десь поблизу можуть бути ще й невидимі птахи, яких теж можна ошукати [1]. Поширюючи маячню в інтернеті, ми поводимося так само: нікого не бачимо, але сподіваємося, що наші слова знайдуть слухачів.

Круки – хитрі створіння, але ми, люди, піднесли маячню на вищий рівень. У нас, як і у круків, є теорія свідомості. Ми можемо передбачити, як інші інтерпретуватимуть наші вчинки, і використовуємо цю здатність собі на користь. На відміну від круків, у нас є ще й власна багатофункційна сигнальна система – мова. Людська мова надзвичайно експресивна: по-різному комбінуючи слова, ми здатні передавати ними численні ідеї. Мова й теорія свідомості дають змогу передавати широкий діапазон повідомлень і прогнозувати, як ці повідомлення вплинуть на тих, хто їх почує. Ця корисна навичка допомагає ефективно спілкуватися й використовувати комунікацію, щоб маніпулювати чужими поглядами або вчинками.

Така особливість комунікації. Вона – мов двосічний меч. З її допомогою можна налагодити дуже плідну співпрацю – але звертаючи на неї увагу, ви водночас даєте іншим «важіль», щоб маніпулювати вашою поведінкою. У тварин з обмеженими комунікативними системами (наприклад, кількома різними сигналами тривоги) таких важелів дуже мало. Мавпи-капуцини попереджають одна одну сигналами, які не лише рятують чимало їхніх життів, але й допомагають підпорядкованим особинам відлякувати домінантних від цінної їжі: тим варто лише подати сигнал тривоги, коли немає небезпеки. Такими сигналами капуцини можуть передати дуже небагато, тому мало в них і способів дурити одне одного. Капуцин може змусити мене тікати, навіть якщо це й не в моїх інтересах, але, наприклад, ніяк не зуміє переконати, що в нього точно є дівчина в Канаді, хоч я її ніколи й не бачив, і точно не змусить переказати 10 тисяч доларів на банківський рахунок удови гірничого магната, яка щойно раптом попросила допомогти відмити спадок, перевівши його в американські долари.