Софія Парфанович - Карусь і ми

Вертаємось уже тепер удвох. Ще заїздимо до містечка, їмо морозиво, купуємо коробку ягід та чорний хліб — його я люблю. Карусь дістає повну порцію бензини, в нього провіряють воду й мазь. Задоволені та веселі вертаємось на Діброву, але вже іншою дорогою, серед піль. На них восени збираються гуси, що мають відлітати. Тут теж живуть фазани.

— Добре, Карусю, що ми цього позбулися! А то цілу зиму я думала, коли і яку черепаху післати Ігореві. Збиралася ще навесні, але якось не виходило. Він напевно дуже втішиться.

Що думав про цю справу Карусь, я так і не дізналась.

Уже згодом у Дітройті я дістала листа від Ігоря. І то швидко після вислання черепахи. Він писав:

«Дуже дякую Тобі, Тітко, за таку чудову черепаху. На жаль, тато заявив, що не хоче в хаті такого гаддя. До того ж, ми готовились їхати на Союзівку. Я заніс черепаху до зоологічного саду. Пан прийняв її радо, і вона стала жити серед інших черепах. Але вона рішуче найгарніша з усіх. До неї ходитиму, навідуватисьму. Ще й не мусітиму турбуватись її прохарчуванням.

Цілую Тебе щиро

Твій Ігор.»

Ви, читачі, не питайте мене, як мені було на серці після Ігоревого листа. А втім, я тут ні при чому.

Але черепаха, що є героєм цього оповідання, відбула надзвичайну мандрівку всіма засобами модерної комунікації й опинилась у чудовому приміщенні зоологічного саду та ще й у теплішому, як тут, ставку. Там напевно вона розказує новим знайомим свої пригоди, а вони дивляться на неї з подивом і пошаною. Бо хто таке бачив і чув, щоб черепаха літала?

Ми влаштувались у двох сусідніх кімнатах невеликого мотелю. Ліжко, он, уже застелене, завіси затягнені, на столику біля ліжка стоїть малий годинничок-будильник. Коли він біля ліжка і Карусь біля хати, то я вдома.

— Тепер, Зіно, — кажу я до подруги, — їдемо до поблизького містечка на покупки. Люблю малі тихі містечка з головною вулицею. Її обов’язково прорізує ряд вуличок, що мають назви президентів. Інколи до них приєднуються «квітяні» вулиці чи ті, що носять назви дерев — дубові, кленові, берестові. Міста цієї країни дуже одноманітні.

— Тому в них легко орієнтуватись і не треба витрачати час і зусилля на розшуки вулиць та запам’ятовування їхніх назв. Ти певно не забула, як тяжко було в Римі чи в Мехіко знайти та запам’ятати невідомі вулиці. Ще півбіди, коли вони носять прізвище сучасного президента або просто називаються «Ель Презіденте» чи «Републіка». Та ось оці «Інсурджентес» чи «Ресурджентес» в мене геть чисто мішалися.

— А вже найтяжче було запам’ятати імена патріотів, що їм присвячувано вулиці.

— Або вулиці з історичними датами.

— Так, справді! А найлегше в Нью Йорку: шахівниця стріт і авеню, що прорізують одна одну.

Так ми нагадували собі вулиці з наших мандрівок. Чужі міста ставали в нашій уяві: одні затінені буйними деревами, інші тільки оздоблені пальмами. Високо понад вулицями хитались їхні корони. Наче великі китиці, вони маяли високо в синяві й тумані Льос Анджелесу, сипко шуміли понад вулицями Сан Дієґо. Тіні від них не буває.

Тим часом Карусь біг по дорозі. Він уже давненько залишив сільські дороги — і ті м’які і, навіть, ті асфальтові. Звернувши наліво, він котився по першій правій лінії Великої Ріки. На дорозі малий рух, і нам недалеко. Поза нами в дзеркалі — нікого. Ще так із чверть милі, і ми з’їдемо ще більше направо на великий автопостій перед крамницею.

Бавх! Дзень-дзелень! Скрегіт гальм! Зупиняємось.

Що сталося!? Відкіля напасть?

І справді: напасть на гладкій дорозі!

Ми і наш «партнер» з’їздимо набік, розглядаємо одні одних та наші вози.

Очевидно, молодий хлопчик і дівчинка. Тільки вийшли зі школи — і гайда на поїздку! Десь з містечка за понад сотню миль звідси. Треба ж відсвяткувати кінець року! Для нього ми, мабуть, надто поволі їхали, і він минав нас. Та стяв трохи закоротко і, замість в'їхати на дорогу, ударив Каруся в передній лівий бік та болотник. Звісно, прикре діло.

Очунявши з приголомшення (а воно буває завжди, навіть при найменшому випадку), вирішуємо повідомити поліцію. Милий ясноволосий хлопець дуже ввічливо справляється: якраз при дорозі крамниця, і там телефон. Ми обидві з Зіною стоїмо безрадно й турбуємось долею Каруся. Болотник зовсім вигнутий, розірваний і разом з частиною побічниці звисає сумно, наче стара ганчірка. Сам Карусь схожий на старого жебрака, що тягне з собою подертий мішок.

Полісмен перевіряє наші папери і пише протокол. Хитрий хлопчик заявляє, що я повертала наліво й попала під його авто. Я кажу, що немає мені чого повертати наліво, коли моя крамниця праворуч. Всі ми дуже ввічливі і за хвилину роз’їздимось.