Софія Парфанович - Карусь і ми

Вдома я налила води до умивальника і впустила туди черепаху. Але вона й далі борюкалась і намагалась вилізти. Та береги були гладкі й слизькі — ніяк їй це не вдавалось. Вона, бідна, була похожа на пташку в клітці або й на невинну людину, що її кинули в тюрму, і я жалкувала, що завдала їй стільки прикрощів і страху.

Уночі я не могла спати: черепаха товклася в умивальнику, а її роговий щит видавав такий звук, якби хтось дряпав ножем по склі.

Вранці я не мала де помитися, тож добула черепаху з умивальника й посадила в горщик та ще й із щільною покришкою.

Тим часом, помившись та поснідавши, я стала готовитись до мандрівки. І то не своєї, а черепашиної. Треба було з великої коробки зробити малу — трохи більшу, як мій в’язень. Пішли в рух ножиці, ніж, нитки, голки. Ще й пальці поколола майструючи. Коли невеличка плоска коробочка була вже готова, я провертіла в ній дірки. З кожного боку по дві. Буде доволі повітря. Вклала туди черепаху, перев’язала шнурком коробочку і написала на ній адресу:

Пан Ігор

156 Паркова вулиця Одеса, Те.

Бо де мав би жити Ігор, як не в місті, що має таку принадну назву, як наша пристань над Чорним морем?

На черепаху я поклала записку:

Дорогий Ігорю!

Виконую обіцянку з минулої осени й посилаю Тобі черепаху. Вона дуже гарна, писана, не така бура, як тут теж водяться. Тільки дуже хвилюється. Як тільки вона до Тебе прилетить, вмісти її в городі та дай їй пити. Їсть вона тільки рибки. Мусиш ходити до річки й ловити їх.

Цілую Тебе щиро

Твоя Тітка.

Карусь, черепаха і я їхали утрьох до поблизького містечка на пошту.

День був чудовий. З Дібров’яної улоговини ми вихопилися швидко на горбовину. Обабіч стояв ліс і шумів ситозеленим листям. З дерев поглядали білки. Вони, певно, надіялись, що дістануть від нас горішків. Але ми поспішали та й не мали горішків з собою. Зрештою — літо. Їжі всюди повно, а ласувати — негарно.

Ми минули декілька дімків. На клюмбах цвіли чорнобривці й петунії, а над ними яскравіли далії та пишалися стрункі вежечки слизів. Ми повернули направо на доріжку, що стала петляти поміж полями й горбовиною. На схилах уже починали золотіти перші осінні квітки.

Ліворуч нижче дороги сріблилося озеро Брайтон. Воно подовгувате і вигинається так само, як дорога. По ньому плавали канадські гуси, в ситнягу шолопались дикі качки, і їхні зелені шиї грали всіма кольорами веселки. Срібну гладь озера злегка зморщував вітерець. На схилі, між дорогою та озером скрізь людські житла. Вони різноманітного вигляду і стилів, але всі дуже гарні, з вирізуваними взорами ґанків, альтанками, повітками, ґаражами. Кожен має маленьку пристань і в ній на прив’язі човен. Ситозелені буйні дерева на узбережжі. Кольорові городці.

— Гарно тут жити! — говорила я до Каруся. — От, якби нам таку хатку над озером! Я завжди мріяла про те. Ти мав би вигідний ґараж, і ніхто не обштурхував би тобі боків. Я мала б малу пристань з човном. І найважніше: при березі я вирощувала б водяні лілеї. Такі чудові, білі, як у нас, на Діброві. Також рожеві, лілові, червоні. О! Я люблю їх — вони моя мрія з дитячих літ!

Карусь не перечить. Він узагалі дуже згідливий. Ми майже ніколи не лаємось. Тільки, часом, забувши, що вина моя, я лаю його. Але він не бере цього надто трагічно.

Он уже й містечко. Проїжджаємо гарними вулицями, що їх затінюють старезні дерева, повертаємо направо й зупиняємось перед новесеньким поштовим будинком. Біля віконця старша привітна пані.

— Прошу пані, як надати посилочку, щоб якнайшвидше дійшла: за особливим дорученням чи літунською поштою? — запитую, трохи ніяковіючи.

Пані бере коробочку, кладе її на вагу.

— Дванадцять і пів унції. Вийде вам трохи дорого. Але літунською поштою таки найшвидше. Чому вам залежить на часі?

Пані дивиться на мене. Вона не знає, чи я хочу заплатити вісімдесят два центи. Нараз у коробці щось рухнулось і задряпало. Пані поглянула на коробку й на мене з цікавістю.

— Там… там черепаха. Посилаю своєму небожеві… Буде тішитись.

Пані сміється. Лагідною усмішкою. Вона мене розуміє. Наклеює значки й обережно кладе посилку в мішок.

— Полуденним поїздом поїде до Дітройту, відтіля нічним літаком. Ваш небіж дістане її завтра вранці.

— Дуже дякую. Думаю, що черепасі подорож не пошкодить.

— Рішуче ні! — погоджується пані поштарка. — Черепахи дуже видержливі, можуть не їсти навіть місяцями. Он, цілу зиму сплять і не їдять нічого.