Софія Парфанович - Карусь і ми

— Що ж тепер буде з Карусем? — турбується Зіна. — Таж ясно, що це вина хлопця! Замість на дорогу, дивився на дівчину. Мусить заплатити!

— Ага, мусить! Цей сімнадцятилітній хлопчик? Цікаво, хто його примусить! А той полісмен не багато старший за нього, і хто знає, що написав. Ти чула, що сказав? «Не моє діло цікавитись. Повідомте свою забезпеченеву спілку і хай вони досліджують, чия вина».

— Ще добре, що ні моторові, ні нам нічого не сталося.

Так, це правда! Могло бути ще гірше! В кожній пригоді ніколи не є так зле, щоб не могло бути гірше. В тому ціла розрада.

Бідний Карусь чалапає, ліве вухо разом із шкірою звисає, як у старого пса після собачої війни. Проїжджі оглядають його, покивують головами, трублять, показують руками. Дехто ще й лайку прикине — невідомо, чи на авто, чи на водія. Так за наше нещастя ще з нас і насміхаються… Найбідніший Карусь: по ньому пізнати, що він просто стидається свого нужденного вигляду. Тож не їдемо вже довкола озера, як були заплянували, тільки найкоротшою дорогою вертаємось до мотелю. Виїхали здорові, а глянь — приїхали калікою!

Люди сходяться, оглядають і висловлюють свої зауваження. Не жалкують нас, ні! Щоправда, всі запевняють, що хлопець винен і мусітиме заплатити, але, відходячи, перешіптуються і на їхніх обличчях насмішка. Мовляв, якби була добрим водієм, таке б їй не трапилось. А втім, на бідного не натрапило, що там тих пару десяток долярів!..

Люди бувають злобні, і часто ваше нещастя чи пригода править їм за приємність чи розвагу.

Карусь стоїть перед мотелем і сумно опустив вухо людям на посміховище.

— Не журись, Карусю, — заспокоюю його, — то не така вже катастрофа — той кусок шкіри доктор пришиє, прилатає, заклеїть, і вухо буде, як нове. Якби ти бачив, як гарно шиють і латають людську шкіру! Пришивають відірване вухо, роздерту шкіру зшивають, а з плеча чи коліна зроблять тобі новісінький ніс. Дивуєшся, правда? От так, пані. Дуже гарна. Але носюра довгий і горбатий. Доки терпить — терпить! Одного дня йде до лікаря. Такі лікарі називаються хірургами. Він вирізує, відрізує, зшиває, пришиває, і пані дістає малого гарного носика. Вертається додому красунею, хоч малюй чи фотографуй!

— Що, не віриш? Думаєш, може, що ти став абстрактний, як модерне малярство: кусок бляхи повигинаної, повизублюваної, колода в одному місці вирізана, в другому груба — що, смієшся? Ну, то добре, що ти трохи потішивсь і вже не страждаєш. Ми теж так: спочатку болить, потім звикаємо.

З Дітройту приїздить Нусько, і ми договорюємось. У нас бо зовсім протилежні вдачі та привички. Я люблю сонце й воду, а він — затишок у тіні дерев. Я люблю плавати й ходити, він — сидіти в холодку й відпочивати... Тож кожен з нас робить, як йому до вподоби.

— Йду купатися. Ключ від кімнати залишаю тобі, може схочеш зайти. Незабаром повернусь і разом пообідаємо.

Ось в’язка ключів: від кімнати, від Каруся і ще кілька від чогось у Дітройті. А щоб ми не в’язались, я кладу її на болотник.

Дзень! Брень! Стук!

Тиша.

— Що ж ти зробила, тітко?! — дорікає мені Нусько. — Ключі сковзнулись і полетіли в середину зударника!

Я й не думала, що все таке ковзьке та зрадливе! Що ж тепер зробимо?

Нусько стоїть навколішках біля авта й оком знавця розглядає сяюче місце, де зникла в’язка ключів.

— О! Бачу їх! Якби кусок дроту, дістану їх легко.

Знайшовся дріт, Нусько згинає його й робить дуже зручний гачок. Довбає, штурхає, крутить і вертить. Ключі дзвонять, бряжчать і ховаються ще глибше…

Пан Юрій, що досі приглядавсь і подавав дуже спасенні ради, добув руки з кишень та, зайнявши місце Нуська, став маневрувати тим самим способом і таким же приладом. Овва, велика штука добути ключі?! Таж їх видно, тільки зачепити гачок за ланцюжок..

Працює, піт ллється з чола, ключі дзенькають і не дозволяють себе зловити. Мабуть, і вони злобні, люблять гратися з людьми. Так, як от ми, в хованки чи в «лапанку».

— Які ми дурні, які дурні! — заявляє врешті пан Юрій. — Таж вистачить заїхати на узбіччя, тоді перед авта опиниться в повітрі, легко буде сягнути рукою, відлучити болотник і…

Пан Юрій їде декілька кроків і уставляє віз передом до стрімкого схилу.

— Прошу, покладіть на Р. Тоді стоятиме! — раджу.

— Ого, то недобре! Краще покласти на R, то ще ліпше!

Те, що сталось упродовж наступних двох хвилин, могло б легко появитись на екрані в авантюрному фільмі.