Софія Парфанович - Карусь і ми

А й справді, яке його завдання? Чи він мирить розсварених сусідів? В Україні в такому випадку йшли до війта або священика. Та найчастіше ладнали справу самі. Не обходилось тоді без стусанів та ляпасів. Що ж, це сусідський порахунок.

На м’якій нерівній Малтби приємна пригода: з-під коліс випурхує фазан. Зелена металічна голова з білою краваткою на шиї, червоні груди, сам він цинамоново-бронзовий. Скрикнув злякано та й зник у траві.

Та ось широкі ворота. Це в’їзд на Діброву. Над ним шумлять високі старі дерева.

Надворі стояла чудова погода. Сонце світило тепло й радісно, небо було чисте й блакитне. Буйнолисті дерева шуміли в легкому вітрі, в їхніх коронах співали пташки. Перед будинком, де я поселилася, гралися діти.

— Прошу пані, подивіться! — закликав мене Данко. — Ми маємо «туртл»!

У відерці бовталася невеличка черепаха.

— Відкіля ти взяв її? По-українськи вона називається: черепаха.

— Я купався, і вона плавала, і я зловив.

Данкові, мабуть, тяжкувато з нашою мовою.

До мами він говорить по-українськи, але в забаві з дітьми послуговується англійською мовою. Як підросте і стане пластуном, ці справи напевно покращають.

— Ти знаєш, що? Поклади на дно відерця камінь. Вона мусить час від часу вийти з води та набрати повітря. Вона, як людина, дихає легенями і тому не може довго бути під водою, як от риба.

— Ага! Я бачив, як вона виставляла голову з води і пускала такі бульки.

— Авжеж. Так вона видихала й вдихала повітря. Зовсім, як ти.

— А що їй дати їсти? — питав Данко. — Я кинув їй хліба, та вона не хоче.

Дійсно, на дні відерця лежав кусок хліба. Він намок та розбух, і його тяжко було б відрізнити від куска вати. А ще ж наш хліб, такий білий.

— Ні, хліба вона не їсть. Ти мусиш наловити для неї малих рибок. Вона їх ловить сама, коли плаває у воді.

Данко взяв від мами ситце та горщик і пішов до озера рибалити.

Я стояла біля відерця і приглядалася, як бідна черепашка вовтузиться і бовтається. Вона товклася об стінки посудини, намагаючись знайти вихід з цієї білої тюрми. Штовхала головою, дряпала пазурцями раз в одному місці, то знов у другому, виринала, поринала й була в постійному русі. Видно, що вона була затривожена. І так, дивлячись на неї, я пригадала собі: я ж обіцяла Ігореві послати йому з Діброви черепаху! Чи не час виконати свою обіцянку?

— Карусю, — я звернулась до свого приятеля. — Як ти думаєш, що нам зробити?

Він стояв мирно біля будинку й дивився на мене своїми ясними очима. Здавалося, що в нього немає сумніву, немає вагань. Обіцяла — значить треба виконати!

— Ну що ж, їдемо на той бік озера! — я засміялась.

Бо, на ділі, що могли обходити Каруся справи, які не мають ніякого зв’язку з їздою? Але їхати — о, він радо поїде!

Там, на Березі Мрійників, я поставила Каруся під розлогими деревами, щоб сонце його не пекло. Сама ж скинула купелеву накидку, що її мала поверх купальника, і пішла купатися.

Гарно купатися влітку, коли сонце припікає і легкий вітерець ледве морщить воду. А вода тепла-тепла, як би її хто нагрів! І зеленувато-прозора. Я зійшла східцями з помосту і кинулась у воду. Вода обдала мене м’якою лагідною хвилею. Я стала плисти в напрямі до острова. Я плила раз грудним способом, то знову боком, а коли хотіла відпочити, лягала на спину, випростовувалась, розкидала руки і так тихо-тихенько лежала. У глибині незмірного простору наді мною було небо, снували хмаринки, там царювала тиша і сяяло сонце.

Пливучи не раз, я чула, як мене щось щипало в ногу, звичайно в палець. Від цього не було боляче, радше смішно. Було так, якби хтось чи щось пробувало, чи мій палець їстівний і чи смачний. Тепер, причалюючи до острова, я упевнилася, що то були черепахи. Вони сиділи на острові, мабуть, вигрівались на сонці. Коли я з’явилася, вони всі якстій плигнули у воду. Роздався плюскіт, наче б хтось кидав вареники на окріп, і вся братія дала ногам знати. І справді, вони гребуть ногами так смішно, наче малі безпомічні діти, що бовтаються у водичці. Кожна нога працює за себе.

І знову я пригадала собі свою обіцянку. Таж їх тут стільки, безліч! І вони, подекуди шкідливі — бо поїдають риб. Нічого страшного не станеться, коли одною з них тут буде менше. Та й не піде вона на заріз чи на інше знищення, тільки в добрі Ігореві руки. Він природник і напевно догляне її та ще й буде милуватись нею. А тут — хто її бачить серед великого племени черепах?

Я повернулась до містка, взялась за поручні та стала дивитись у воду. Вода тут спокійна і прозора, ще й глибока. Ви бачите цілий її шар, наче крізь стінки акваріюму. Чарівний водяний світ! На дні густий чагарник водоростей. Вони хитаються і наче пливуть. То від руху води вони м’яко, легко коливаються. У цьому чагарнику непорушно стоять риби. Як довго я дивилася, вони не рухались, тільки злегенька тремтіли їхні хребтові плавці — синяві в одних, майже чорні в інших.