Акція-51, Останні Свідки 1951

Раптова зміна місця мешкання і звичного оточення завжди є стресом для людини. Треба зважити на те, що для покоління людей, приречених на виселення 1951 p., міграції і далекі подорожі не були звичним способом життя. Мандрували хіба що представники ремісничих професій, оскільки торгівля, навіть найдрібніша, зосереджувалася у єврейських руках. Відвідання святих місць, наприклад, Кальварії Паславської, ставала цілою подією в житті чоловіка чи жінки з гір, про яку згадували до смерті. Прив'язаність до рідної стріхи як один із проявів консерватизму бойків була настільки сильною, що найстарші покоління сприймали виселення як катастрофу всього свого життя.

Всі свої проблеми, негаразди, навіть хвороби, вони виправдовували тим, що не були «вдома». Про бідний гірський край, який колись називали забутим богом і людьми, забитим від світу дошками, вони передали своїм дітям спогади, як про край, кращого від якого немає в усьому світі. І навіть їхні внуки сьогодні не сумніваються, що там, «дома», найм'якіші трави, найчистіше повітря і найкраще життя. Правнучка виселених з Літовищів Тетяни і Василя Ковалів Анастасія Коваль настільки переконливо змалювала образ «дому», що 2005 р. перемогла в обласному конкурсі «Херсонщина спілкується зі світом». Насправді на батьківщині предків старшокласниця ніколи не була.

На конкурсі «Княгиня Бойківщини» під час Бойківських фестин 2004 р. перемогла Василина Ігнатищ — донька Ярослави Федорко з с.Чорна. Саме завдяки Василині мій бойківський словник поповнився «чорницькими» словами, яких навчила її мама, живучи в селі на Турківідині на значній відстані від своїх земляків, котрі розсіяні по Донеччині та Івано-Франківщині. Й у цьому немає нічого дивного, якщо зважити, що правнуки депортованих на півдні за час канікул у селі чудово освоюють говірку. Хоч в містах знову повертаються до російської.

Варто зауважити, що для більшості виселених одним з основних пріоритетів у житті була освіта дітей. Хоч з опитаних лише троє здобули вищу освіту, проте в понад 70% родин спромоглися на освіту однієї, двох і навіть трьох дітей. Така ж ситуація характерна і для українців Польщі — жертв акції «Вісла».

Спільне бажання

Здавалося б, політична відкритість, яка постійно зростає, полегшує можливість для депортованих задовольняти свої ностальгічні потреби у спілкуванні зі своєю етнічною батьківщиною. Сприяє цьому і технічний прогрес, інформаційні технології. Встановлена стаціонарна телекамера при в’їзді до центру ґміни Лютовіска (колишнє містечко Літовищі), дає змогу в будь-який час дня і ночі оглянути гірську панораму кожному користувачу Інтернету. Тільки відкрий польський сайт про Бескиди і милуйся, скільки душа бажає. Та понад 80% депортованих живуть у віддалених від міст селах, де навіть телефон чи не один на вулицю.

Депортація 1951 року стала предметом моїх зацікавлень з 2000 року. Тоді ж я здійснила перші свої мандрівки до депортованих на південь Донеччини. Так поступово я відвідала мешканців з понад ЗО сіл, що їх охопила виселенська акція 1951 року. Поїздки тривали до позаминулого літа. Паралельно з записом спогадів від старших людей, котрі пережили виселення, я відвідувала їхні рідні місця, що тепер знаходяться на території Польщі. Принагідно я вивчала історію терену та багатство його культурної спадщини з польських та українських джерел. На жаль, українських джерел було незмірно менше, аніж польських, з чого можна зробити висновок, що ані остання депортація, ані сам край в Україні досі не стали предметом окремих наукових досліджень.

Під час подорожей люди не тільки розповідають про пережите, але й самі запитують. Здебільшого про те, «а що ж воно далі буде" І "чи дочекаємося ми справедливої влади». Кілька тижнів тому отримала лист з Одещини. 73-річний пенсіонер описав несподівану зустріч у поліклініці з ще старішим пенсіонером, котрий, як виявилося під час розмови, був одним з відповідальних за освоєння переселенців в області по лінії правоохоронних органів. Лист закінчувався конкретним запитанням: «... Чому ті, котрі нас виселяли, мають пенсію понад 2000 грн., а ми так постраждали і

Ш отримуємо копійки... Від влади і слова «простіть» не почули, нам навіть пільги дати не хотіли, ми ходили по судах на старості літ...»

Від поляків, виселених 1951 р. на терени західної Бойківщини з околиць Червонограда,