Моргун Ф.Т. - Хто і де зірвав бліцкриг. - 2006

Замість післяслова

Мені не хочеться повертатися в війну. А вона вперто сниться, мучить кошмарами, катує жорстокою повторюваністю видінь: тільки проти мене одного вся залізна, нелюдська сила Європи і цілого світу, ніби проти мене й на мене знов і знов під пекельне завивання йдуть танки, ніби мене знов і знов кидають за колючі дроти концтаборів і знов розстрілюють, розстрілюють, розстрілюють... Вперше я побачив, як розстрілюють людину, на двадцять перший день після початку війни. Наше Друге Київське артилерійське училище кинули на оборону Києва, ми вкопували свої гаубиці на узліссі над річкою Ірпінь, маскували від німецьких літаків, били по невидимих цілях, а ті «невидимі цілі» били по нас, і тоді несподівано вночі нас, першокурсників, посадили в машини (по дві гаубичні обслуги до одного кузова) і повезли через увесь Київ, неосвітлений, принишклий, мовби на віки вмерлий, через дніпровський міст, далі й далі, за Дарницю, за Бровари, в ліси, в сосни, в нетрі, і ми опинилися на безмежній передсвітанковій галявині, обставленій з боків похмурою літерою «П» такими самими, як ми, необстріляними курсантами Першого Київського арт-училища і Київського училища зв'язку, молоденькими бійцями-піхотинцями. У відкритій частині того каре була свіжовикопана довга яма, яка значилася двома горбиками піску, що білів, як смерть, а перед ямою стояв, понуривши русяву стрижену голову, ніби — червоноармієць, тільки простоволосий, босий, без пояса на гімнастерці, зі зв'язаними за спиною руками. Перед ним вишикувалося відділення бійців, у касках, з гвинтівками, що їжачилися холодними багнетами, осторонь, з одного боку — група генералів, всі якісь високі, страшні й хижі, а з другого — троє ще вищих, ще страшніших, ще хижіших,

— трибунальні. І один із них готувався читати якийсь папір, мабуть, вирок, і в моторошній тиші шелестіння того паперу пролунало, як звук смерті, а на нього невидимою хвилею наповзало ще одне шелестіння, зляканий шепіт тисяч голосів: «Кирпонос... Кир-понос... Кирпонос...»

Сам командуючий Особливим Київським військовим округом, що став тепер Південно-Західним фронтом, генерал-полков-ник Кирпонос зі своїм штабом, з генералами, в червоних лампасах, і полковниками, в рипливому новісінькому реміняччі командирської амуніції, був присутній, особисто керував цим нелюдським уроком, де залякування смертю нібито повинно було загартувати ще незміцнілі молоді серця, вселити в них сталь і мужність. Трибуналець читав. Рядовий такої-то частини, родом із Смоленської області, народився такого-то року, першого дня війни під Рава-Руською перебіг до ворога, добровільно здався фашистам, зрадив Батьківщину, був завербований, пройшов курси диверсантів, був скинутий на парашуті на станцію Дарниця, подавав ракетами сигнали німецьким нічним бомбардувальникам, був затриманий, у всьому признався, вирок: смерть.

І вже команда, і вже залп — короткий, болісний, різучий, і русявий смоленський хлопець (чи не такого через п'ять років змалює Андрій Малишко в своїй поемі «Прометей»: «О мій русявий Прометею, загублений в ночах війни!...»?) мовчки падає в глибоку яму, а ті троє високі й сухі, як довколишні сосни, підходять туди й по черзі стріляють з пістолетів, контрольні постріли, щоб не ожив, щоб добити, щоб...

Тоді не думалося ні про що, порожньо в голові, порожньо в душі, де ти, що з тобою, на якій землі, на якому небі, чи стояла тоді роса, чи була трава під ногами — не зміг би пригадати й на страшнім суді. Тільки й запам’яталося, що все було залізне, навіть повітря сизе і ніби залізне, і Кирпонос з усіма його генералами і полковниками — теж ніби залізні.

Лише згодом, коли вже пройшов війну і навчився бачити, думати і розуміти, згадуючи той перший страшний урок залякування, жахався: як вони, всі оті генерали і сам Кирпонос, який згодом загинув геройською смертю, як вони могли? Адже той смоленський юнак не був ні зрадником, ні диверсантом, ні парашутистом (безглузде саме припущення, щоб за якихось десять — п’ятнадцять днів простий піхотинець пройшов такий вишкіл), він був безвинною жертвою, бо для генералів (і ще для когось, аж до вусатого кремлівського катюги) конче потрібні були винні, жертви, потрібен був «матеріал» для залякування.