Яворський М. Смак життя

Після цілоденного споглядання тієї примарної трупної суміші я вирішив більше ніколи не їсти сосисок-гот-доґів. Але мушу визнати, що доля змусила мене зробити це знову багато років по тому. І де б ви думали - у Львові. Минаючи Макдональдз на проспекті Шевченка, я зайшов туди. Там було повно молоді і людей трохи старших. Схоже все це було на Майдан Гот-доґів. Я купив і собі і невпевнено скуштував. Смакувало непогано, проте я все ж відклав решту.

Перший день тієї третьої роботи припав на п’ятницю, день зарплати. Коли о п’ятій годині зайшов майстер, я не побачив чека в його руках. Я спитав чому. Він був чесним: «Якщо я заплачу тобі сьогодні, я знаю, що ти більше не повернешся в понеділок». Він не здогадувався, що я б не повернувся туди в понеділок за жодну ціну. Сподіваюся, що в аннали історії той мій неоплачений робочий день ввійшов як добровільний внесок в американську економіку.

Але на цьому «м’ясному» досвіді та пам’ятна п’ятниця для мене не закінчилася. Півгодини автобусом - і вже був удома, а зі мною всі ті картини шиплячих шинок і трупних сосисок перед очима. Не сказавши ані слова ні до Ірени, ні до її батьків, я просто пройшов через кухню до ванни прийняти душ.

У кухні вся сім’я вже сиділа за столом. Я сів на вільне місце. Теща подавала вечерю. Вона досконало готувала. Сьогодні вона подавала «віденський шніцель» з картопляним пюре та грибною підливою. Коли вона поклала шніцель мені на тарілку і я глянув на нього, то відчув, як в животі все піднімається. Тієї ж миті тарілка наповнилася блювотинням.

Я впевнений, що цього разу мої родичі розуміли, чому я не повернувся у той м’ясопереробний цех наступного понеділка.

Протягом наступних двох днів я навіть дивитися на їжу не міг. Пив тільки чай і Алька-Зельтцер, чудо-ліки тих часів, які продавали без рецепта. Та в неділю я таки пішов до церкви, але не для того, щоб помолитися за прощення своїх гріхів чи щоб подякувати Богові за блага моєї нової країни, а для того, щоб дізнатися про можливість знайти роботу. Для новоприбулих емігрантів, таких, як ми, або як нас називали, і^геепою» - «зелепуги», церкви відігравали роль таких собі турбюро. До церкви своєї конфесії, збудованої ранішими емігрантами, у цьому випадку емігрантами після Першої світової, йшли у пошуках роботи. Нових емігрантів радо вітали у таких церквах, але не через благочестя, а ще й тому, що це була дешева робоча сила. За винятком моєї часткової роботи фотографа, інші три роботи я знайшов, відвідуючи церкву Святого Михайла, що на кінці вулиці Вулфстріт.

Тротуар був переповнений після закінчення служби, але я щось був не у настрої робити те, за чим прийшов. Я пішов, навіть щасливий, що ніхто зі старих емігрантів не підійшов до мене з пропозицією. Досі всі роботи, які я через них знаходив, зазнавали цілковитого краху.

Коли я повернувся, Ірена сказала, що я нездорово виглядаю, і змусила мене з’їсти супу, курячого бульйону, який вона приготувала спеціально для мене. Потім я пішов спати і прокинувся аж в понеділок під обід. Я собі уявляв, як розлючений майстер кричить: «От паскудний, ледачий зелепуг, їм не можна довіряти».

Наступні два дні я просто тинявся без діла. У середу я пішов на свої вечірні англійські заняття. Там було нудно. Вчителька дала нам книжку середини XIX століття про види риб, які населяють різні частини Штатів. Малюнки лососів у ріках, які перестрибують через каміння, мені сподобалися, але не мали ніякого стосунку до мого життя. Мені потрібна була сучасна лексика. Я двічі намагався сказати вчительці, що їй слід використовувати підручник, який стосується сучасного життя, але марно, бо англійська моя була досить обмежена. Хоча можливо, що вона мене не розуміла, бо сама була така стара, як та наша книжка.

Наступного дня, у четвер, я просто бродив містом. Я дійшов до центру міста, до місця, яке, як я дізнався пізніше, коли став таксистом, називалося «Квартал», червоний район. Минаючи газетний кіоск, я купив Балтимор-Сан, місцеву газету. Раніше я газет ніколи не купував, бо майже не знав англійської. Але після нудного уроку я сподівався, що статті з газети читати буде легко.

Я пішов далі, тримаючи газету в руках, час від часу позираючи на заголовки. Як для Балтимора, погода трималася винятково приємна - небо було чистим, а легенький вітерець якраз розбавляв вологість. Вздовж вулиці розмістилися численні бари, бік-у-бік. Через величезні вітрини видно було пляшки зі спиртним на полицях, відвідувачів за стійками та жінок, які їх обслуговували. Мені захотілося зайти, але вагався, не зовсім впевнений у собі. Але я все одно зайшов до одного, вже наприкінці кварталу. Там було порожньо. Тільки огрядна жінка, з пишною пазухою і великим, майже до пупа, вирізом на грудях, сиділа на високому стільці за барною стійкою.