Яворський М. Смак життя

Томас Джеферсон

Як кажуть в Америці: «Час - гроші!» Я приїхав туди з шістьмастами доларів у кишені, але вони розійшлися на оренду помешкання, купівлю ліжка, харчів та тарганячої отрути. Тож часу я мав удосталь, а грошей - катма. Тоді, під час економічної рецесії, будь-яка робота для новоприбулого, навіть за мізерну платню, вважалася за щастя.

Коли я побачив те оголошення про роботу у місцевій газеті, та ще й за 2,85 долара на годину, - то не повірив своїм очам. Перечитав ще раз.

«2,85$ за годину» - повідомлялося в оголошенні у розділі «Пропоную роботу» в газеті «Балтимор Сан».

«Два вісімдесят п’ять за годину», - повторював я. Сама думка про цю роботу мене захоплювала, хоч я ще і не знав, за що саме таке пропонують.

Мені платили 85 центів на годину і сказали, що якщо працюватиму добре, то за рік роботи платню мені підвищать до 95 центів.

Містер Вебер, власник фірми нерухомості, де я працював, був щедрим. Він сам мені це сказав. Тоном такого собі спасителя, ніби щойно врятував мене з потонулого корабля, казав, що як для початківця, та ще й такого, що заледве говорить англійською, 85 центів - це більш ніж достатньо. Проте він взяв мене, бо я знав німецьку, а він, син німецьких емігрантів, які приїхали в Штати після першої світової, теж нею розмовляв. Насправді його знання німецької виявилися такими ж обмеженими, як і моя англійська, але це не стало на заваді нашому спілкуванню. Робота, яку мені доводилося виконувати, не вимагала мовної майстерності. Містер Вебер купував і перепродував будинки в бідних районах Східного Балтимора. Моя робота, як і ще двох інших трудяг, яких він взяв, полягала в тому, щоб готувати будинки на продаж, тобто здійснювати дрібний ремонт - відрегулювати розхитані вікна, замінити розбиту шибу, підправити здерту підлогу, переставити завіси на пожолоблених дверях, подекуди забити якого цвяха чи попідкручувати все, що повідвисало.

Були і такі доручення, які вимагали більше, ніж охоплювала моя «професійна» майстерність. Якось Містер Вебер попросив зробити нові дерев’яні східці з ґанку у дворик, завбільшки десь півтора-два метри. Для мене це завдання було нездоланне. Я не знав, ні як виміряти потрібний кут нахилу, ні як вирахувати кількість сходин. Мені ті сходи ніяк не йшли з голови, вже аж снилися. Я бачив, як підіймаюся нескінченними сходами, які тягнуться високо в небо і губляться поміж хмар. Наступного дня я таки їх доробив. Насправді, те, що я зробив, цілком виглядало на сходи, але я надіявся, що покупець будинку добре подумає, перш ніж ними спускатися у той дворик.

Другою моєю «професійною» проблемою стала стіна. Вона закінчилася для мене повним фіаско - непростимим провалом. Саме через неї я втратив роботу, і на цьому закінчилася моя столярська кар’єра.

Стіна була звичайна, як і решта стін одноповерхових вузьких будиночків. Довжелезні ряди таких будинків тягнулися нескінченними кварталами. Той незабутній випадок з тонкою стіною, з двох боків обклеєною шпалерами, стався у мій перший робочий день. Щоб повісити дзеркало, мені треба було забити цвях, та коли я вдарив по цвяхові, молоток пройшов наскрізь.

Потім я дізнався, що ті будинки були збудовані у другій половині дев’ятнадцятого століття, щоб стати житлом для величезної хвилі ірландських емігрантів. За кілька років, коли вони трохи обжилися і надбали такі-сякі маєтки, поїхали далі на Захід, звільнивши місце для нових емігрантів - євреїв, поляків, українців, або як їх тут називали - «(кіІігіапеп>>. ґаліцьянери. Нерідко, коли я лагодив старий розхитаний стіл, з вирізаними ініціалами, датами та іншими незрозумілими знаками на стільниці, перед моїми очима поставали яскраві картини: як ортодоксальні євреї у своїх чорних кафтанах та чорно-білих шарфах запалюють свічки на Хануку; або як польська родина з купою галасливих дітлахів зібралася за святковим столом на Святвечір, наввипередки вихоплюючи «піроґі»; або як українка ставить великодню паску і писанки на той самий стіл, яким задовго до того вже користувалися і євреї, і поляки. Недарма ж Америку називають «плавильним казаном».

Але повернімось до моєї доленосної стіни. Та стіна відділяла маленьку кухню від не набагато більшої вітальні. Штукатурка з одного боку, якраз з боку вітальні, поздувалася і була дірява. Я натиснув, щоб її вирівняти, а вона розлетілася на шматки і з гуркотом посипалася на підлогу, наповнивши кімнату хмарою затхлої пилюки.