Яворський М. Смак життя

Я вийшов, присів на приступок і закурив. «Що ж тепер робити? І як? Як???»

Наступного дня я приволік на роботу мішок цементу. Змішав його в раковині з водою і піском. Шпателя у мене не було, тому я ліпив все до стіни руками. Але цемент ніяк не прилипав. Він відразу ж сповзав або відвалювався великим шматом і гепався на підлогу. Я ж був упевнений, що він приклеїться. Все марно. До вечора стіна стала схожою на розоране поле.

Була саме п’ятниця, день зарплати у Штатах - розплачувалися за тиждень роботи. Син містера Вебера, Дік, був чимось на зразок прораба. Він неждано заявлявся на робочих місцях, щоб перевірити, як йшла робота. Коли він побачив мою стіну, то йому аж сперло дух: кавалки цементу сповзали на підлогу, а за мить вже цілий пласт з’їхав донизу, як купа болота.

Дік закляк на місці, втупившись в мене. Я чекав, що він зараз на мене накричить або й поб’є за те, що змарнував його матеріали і час, за який він мені платить. Я з соромом опустив очі. І тут же ж підняв їх, на звук його голосу.

«Йди в контору, забирай свій чек, і щоб я тебе більше не бачив!»

За годину я вже стояв перед будкою розміну чеків. Переді мною була ще довга черга з самих чоловіків. Більшість була одягнена в засмальцьовані робочі комбінезони, без сумніву, це були робітники з навколишніх фабрик. Чекорозмінні будки були на кожному кроці в промислових районах міста, а біля них - чимало робітників, які бажали отримати готівку на свої чеки. Щоб отоварити чек в банку, треба було мати там рахунок. У мене такого не було, як і, мабуть, у моїх товаришів по черзі. Такі «будки», як їх називали, охоче розмінювали чеки. Бо брали за послугу десять відсотків вашого заробітку з чеку.

Коли надійшла моя черга, я нервово спробував вивчити свій чек, підраховуючи свій заробіток. У правому верхньому кутку була дата.

Рядком нижче - «Платити за наказом: Майклу Яворському..............

34 долари».

Ще нижче - прописом: «Тридцять чотири долари 00 центів..............»

Я підписав чек з іншого боку і просунув його у маленьке квадратне віконечко. Невдовзі та ж масивна долоня, яка його взяла, видала мені тридцять один долар і шістдесят центів.

Родичі дружини зовсім не здивувалися, коли я поклав чек на стіл, заявляючи, що це останній. У мене склалося враження, що вони вже махнули на мене рукою, як на надійного годувальника. Мій тесть, інженер та багатий землевласник у Стрільбичах в Україні, вже на той час мав «постійну» роботу. Він працював за змінами, робочим у котельні місцевої лікарні, заробляючи долар і п’ятдесят центів на годину. Лола, теща, сиділа вдома, займалася прибиранням, пранням та готуванням. Ірена, моя дружина, мала постійну роботу на швейній фабриці. Вона зшивала викройки, а платили їй від виробітку. На тиждень вона заробляла близько п’ятдесяти доларів, а в «хороші» тижні приносила і шістдесят. Паралельно вона знову стала брати уроки вокалу, які почала ще в Німеччині, з Розою Пенсел, відомою оперною примадонною.

Тільки я був у сім’ї ледащо. Це вже була на той час четверта втрачена мною робота. Перша була на хімічній фабриці, у балти-морській портовій зоні. Це мала бути бажана, добре оплачувана робота, за рекомендацією одного з «наших» старих емігрантів. Протривала вона два дні. Там не можна було курити, та ще й не було чим дихати між тими горами пестицидів.

Друга була часткова робота. Я був вуличним фотографом, перед входом у Мей Компані, найпопулярніший магазин у місті. Мені подобалося робити знімки красивих жінок, часто заговорюючи з ними. Моя Лейка, яку я привіз з Німеччини, не мала спочинку. Проте, зрештою ця робота була безперспективною. За місяць я її покинув.

Моя третя робота, також за рекомендацією одного з «наших» старих емігрантів, була у м’ясопереробному цеху. У мій перший день погода була спекотною і вологою, що не рідкість у Балтиморі. Робота полягала в тому, щоб навантажувати на триярусний сталевий стелаж сирі шинки і везти їх у коптильню. Там було п’ять чи шість, я вже точно не пам’ятаю скільки, рядів з гаками, на які я чіпляв ті стегна. Що я добре пам’ятаю, так це те, що спека у тому приміщенні була нестерпна і від вдихання того повітря, змішаного з постійним горінням газу, у мене шкребло в горлі, від чого я щоразу бігав до крану зробити ковток води і хлюпнути собі на обличчя. Крім того, поки коптилися шинки, я ще мав керувати сосисочною машиною. Це була така собі м’ясорубка з величезною металевою лійкою згори. Я закидав туди м’ясо, якщо це можна було назвати м’ясом! Це були м’ясні відходи з зеленувато-жовтуватими жилами впереміш з жирним білим салом. Коли контейнер заповнювався, я крутив важку ручку, а сосиски вискакували з іншого кінця машини.