Яворський М. Смак життя

Спочатку дещо скептично, а далі все щиріше я захоплювався тим, як шамани єдналися зі світом. Наприкінці того літа я стояв на вершині найвищої гори, і раптом якась внутрішня сила спонукала мене розкинути широко руки, наче обіймаючи небеса. З грудей вирвався потужний зойк - навіть не крик, а дикі переливи високих і низьких звуків десь з самої середини мого єства, закликаючи духів до дощу. На небі тільки подекуди пропливали хмаринки. Та щойно закляття стихло - ринув дощ. За кілька митей стих, так само раптово, як і з’явився. Мене це зовсім не здивувало - то і було чаклунське мистецтво шамана. З раціональної точки зору це, мабуть, був збіг, але магія гір не залишала місця для сумнівів. Гори мають свої закони і чари, які не вписуються в рамки раціонального. Те саме бачимо і на прикладі біблійної оповіді про Мойсея на горі Синай. Там він отримав свої Десять Заповідей, які керують багатьма життями і заради яких чимало людей готові ті життя віддати.

Для багатьох американців картина, яка запала в душу Катаріні Лі Бейте на вершечку Піку Пайкс, змальовує суть Америки. Привілейовані і засліплені патріотизмом, вони не можуть визнати, що природні ландшафти Америки далеко не такі, як її суспільна топографія. Вони не помічають, що ті, які живуть внизу, біля підніжжя гори, ті, що в поті чола трудяться день у день, живуть в іншому світі. Вигляд знизу не такий вже і райдужний.

Принаймні так все виглядало для двох моїх родичів.

У 1920-му, спокусившись на обіцянки аґента, один з братів моєї матері вирішив покинути нелегке селянське життя і підписав контракт на роботу в Америці. Разом з сотнями інших таких, як він, його посадили на корабель, що прямував до землі обітованої.

Переїзд через Атлантику на емігрантському судні був пекельний.

Сотні пасажирів, часами п’ять, а то і шість сотень, одразу завантажували, як худобу. І хоч ззовні було відкрите небо та свіже солене повітря, всередині люди лежали на підгнилих смердючих матрацах, набившись, як оселедці в банці. Вентиляції не було, а бортові ілюмінатори були запаяні наглухо. Стояли стовпи пилюки із засохлого блювотиння. Найгірше було на нижній палубі. Там повітря було таке густе, що його можна було різати ножем.

На мого дядечка чекала зовсім не така чудова робота, як обіцяли. Його направили на вугільну шахту в Пенсильванії, де він і провів решту свого недовгого життя. У той час шахтар вважався власністю Вугільно-добувної Компанії. Він працював на Компанію, жив у халупі, що надала йому Компанія, купував інструменти, воду, продукти, одяг, тютюн у крамниці Компанії, був похований на землях Компанії, у труні, яку також придбали у похоронному бюро Компанії. Моєму дядечкові навіть труна не знадобилася. Він був похований під тоннами землі. Але у листі, написаному моїй матері за місяць до вибуху у шахті, він розповідав, що «платять добре». І, мабуть, на доказ свого добробуту вклав до конверта ще й кілька доларових банкнот. Ще він надіслав фотографію, на якій він стояв з жінкою, з якою щойно одружився і перший чоловік якої помер від запилення легень. На тому давньому знімку кольору сепії він вже не був одягнений по-селянськи. На ньому були випрасувані штани, біла сорочка та камізелька, а обличчя було чисто поголене. В дитинстві, коли я ще жив у Яворі, часто розглядав ту світлину, бо мама її тримала у шухляді без ключа. І я замислювався про ту таємничу країну Америку. Коли я ходив до другого класу, у нас в школі був старий глобус. Я показував на континент і хвалився перед своїми однокласниками: «Дивіться, то - Америка, тут живе мій вуйко!»

Інший мій дядечко, старший материн брат, не хотів, щоб його забрали до армії, і зголосився працювати на судні, яке перевозило емігрантів до Америки. Коли корабель дістався Бруклінської гавані, він дочекався ночі і вистрибнув. І тільки десь через п’ять чи сім років він написав першого листа родині. Працював він на сталеварному заводі в Пенсильванії. Був активістом робітничого руху, і його двічі заарештовували за «поширення соціалістичної пропаганди». Його чекав дивний кінець. За офіційною версією, то був нещасний випадок біля плавильного казана. Він ніби-то послизнувся, втратив рівновагу і впав у чан з розплавленим чавуном. Це сталося якраз напередодні запланованого робітничого страйку, де він мав бути провідником.

Слухаючи розповіді про своїх дядечків по той бік океану, я й уявити не міг, що настане день, коли я піду їх слідами.

Та четвертого червня 1950 року, через п’ять років після Другої світової війни, я стояв на борту корабля, який відпливав до Америки.

Читать дальше