Леся Українка_Зібрання творів у 12 томах_Том 01 [Hurtom.com]

Навіть найнепомітніша особистість не губиться, не повинна губитися в бурхливому вирі життя! Утвердження неповторності кожної людини йде поряд з утвердженням неповторності народу, людства. І саме це робить їх братами, соратниками. У трудівників різних націй «переважав те, що їх об’єднує, згуртовує. Люди тягнуться до людей, і в цьому їх сила. Захищати людину — це значить відстоювати її право на єднання. На таке єднання, де кожна людина виблискує своїм неповторним світлом.

•

S У творчості Лесі Українки проблеми гуманізму вийшли на передній край етики й естетики. Високою людяністю пройнята й концепція поетеси-в національному питанні, у визначенні завдань вітчизняної літератури. Передусім — це проблема патріотизму. Леся Українка, як і Шевченко, чи не найяскравіший зразок благотворного взаємодіяння Генія і Батьківщини. Патріотичні почуття проймають усю творчість Лесі Українки. Вона оспівує красу рідного краю, чари рідної природи, душевну велич співвітчизників. Але с.©рце_ поетеси обливається кров’ю, бо вона бачить вітчизну, її трудящий люд під чоботом царизму, під гнітом буржуазно-поміщицького ладу:

Палають _сір_ашн і, незагойнії рани На лоні у тебе, моя Україно!..

( «Сльози-перли», 1891)

На весь голос лунав мотив боротьби з самодержавним ладом, заклик до героїчного діяння. Без цього немав справжньої любові до батьківщини:

Полум'ям вічним на жах всім нащадкам Дантове пекло палає;

Пекло страшніше горить в нашім краю,—

Чом же в нас Данта немає?..

(«Де тії струни, Ое голос потужний»,

1902)

В умовах царизму, в умовах жорстокого соціального і національного гноблення Леся Українка відстоює честь і гідність народу. Обурюючись зухвалим паплюженням героїчного минулого народу (що йшло, зокрема, від П. Куліша), поетеса писала:

Нехай же ми раби, невільники продажні,

Без сорому, без честі,— хай же й так!

А хто ж були ті вояки одважні,

Що їх зібрав під прапор свій Спартак!..

(і»Товаришці на спомин» )

Пильно вглядаючись в історію народу, катованого всілякими загарбниками, своїми й чужими гнобителями, поетеса з гордістю писала в листі до Івана Франка 14 січня 1903 року: «І скажуть колись люди: коли сей народ пережив і такі «аси і не згинув, то він сильний!..»

Мужність, героїзм органічно поєднуються в творчості Лесі Українки з глибокою, ніжною жіночністю, з теплою, сердечною ліричністю. Іноді бринять й сумні, а то й розпачливі ноти, особливо на світанку творчого шляху:

Хотіла б я вийти у чистее поле,

Припасти лицем до сирої землі

І так заридати, щоб зорі почули,

Щоб люди вжахнулись на сльози мої.

(«Мелодії», 1893—1894)

Поетеса не знаходить собі місця від душевного болю, гнітючої скорботи. «Не скрию від тебе,— писала Леся Українка сестрі

О. Косач 16 листопада 1897 року,— що бувають у мене хвилини розпачу, коли мені здається, що все даремне, що я от-от упаду па дорозі і важкий хрест задавить мене...». В листі до Г. Хоткевича (25.1 1907 р.) вона писала: «...Почуваєш себе так, як той, що потопає в трясовиці: от-от густе багно заліпить і рота, й носа, й очі...».

Душевна мука, зойк від кривавих терзань прориваються в окремих поезіях Лесі Українки; знесилена в боротьбі з чорною силою, придавлена горем, вона іноді не бачить рятунку:

Серце кидалось, розпачем билось,

Замирало в тяжкій боротьбі.

Я змаганням втомилась кривавим,

І мені заспівати хотілось Лебединую пісню собі.

(«То була тиха ніч чарівниця»)

Які то тяжкі години зневіри й муки! Болем одчаю позначені поезії Лесі Українки «Нічка тиха і темна була...», «Хотіла б я уплисти за водою...». Поетесі неймовірно важко... І вона часом — на хвилинку (але яка це тяжка хвилина!) прагне зректися життя, вийти з нього, опускав свій меч.

Це була трагедія великого художника, трагедія подвижників народу, що задихалися в гнітючій атмосфері безнастанних переслідувань. «Мені не раз видається,— писала Леся у березні 1891 року до брата М. П. Косача,— що на руках і па шиї у мене видно червоні сліди, що понатирали кайдани та ярмо неволі...» Біль, стогін поетеси йшов не тільки від ран особистого життя, а й з глибин народного горя. «Сей стогін,—відзначав І. Франко в одній із статей про Лесю Українку,— тим страшніший, що він не пливе з якогось песимістичного світогляду, не є доктриною, а тільки е виразом безмірно болючих обставин» ‘.

Однак попри найтяжчий сум і печаль, що проймають ряд творів Лесі Українки, читача ніколи не лишав світле, оптимістичне почуття. Причина цього — у високих етичних засадах, на основі яких поетеса виносить свій вирок тогочасній дійсності, її печаль зумовлює не розгубленість чи то схиляння перед ворогом. Печаль ця переходить у заклик до боротьби: «Що сльози там, де навіть крові мало?!» — проголошує поетеса у вірші «І все-таки до тебе думка лине...» (1895).