Леся Українка_Зібрання творів у 12 томах_Том 01 [Hurtom.com]

Не гнулася моя висока постать, і пе тьмарився мій веселий погляд,

я простий був і думкою, і серцем.

Гай, гай! Чи міг же хто тоді подумать, що і Саул колись пророком етапе?

Отак, так грай! Нехай брипить легенько, лагідно арфа. Се ж немов дзвіночки моїх отар... Се мов гірські потоки... .

Я вже було й забув їх любий гомін.

Тут у дворці я чую інші гуки, а в гори я виходжу лиш на бій: тоді не чутно гомону потоків — їх заглушає лютий брязкіт зброї і сурми військові...

Ой, що за гук?

Навіщо ти ударив військової?

Не хочу! Годі! Не вражай! Я знаю, за віщо ти ненавидиш мене.

Тн згадуєш, що я був пастухом і став царем, а ти вівчар і досі.

Ти згадуєш про свій славутний вчинок, як ти звалив пращею філістинця.

Дитино ти, дитяча в тебе й зброя!

Ти, може, хтів улучить горобця, а дав господь, що влучив Голіафа.

Ох, що за погляд! Мов з праїці камінчик!

Ти от за що ненавидиш мене: що ти мені не зброєю сподобавсь, а тільки арфою, що я тебе тримаю не тільки по неволі, бо ти сам займаєшся святим огнем, як граєш перед царем безумним. Жаль тобі того, кого за ворога вважаєш.

Я так тебе музикою твоєю

скував, зв’язав, немов залізним путом.

Я цар пе тільки тіла, а й душі, дуті твоєї, ти, хлоп’я чорняве.

І ти повстать пе можеш проти мене!

Чого ти знов так дивишся на мене? Підступний погляд твій, немов отрута. Отрутою боротись проти мене, отрутою, гадаєш? О, не діждеш!

Гей, де мій спис? Приб’ю тебе до муру, єхидно клята!..

О моя дитино, чи се ж я вбив тебе? Ні, ні, мій спис не зачепив тебе... О боже правий, який же я нещасний і безумний!

Гей, ви, раби, візьміть сього співця, надгородіть його, нехай іде додому.

Bin більш не буде вже ніколи грати!

Він буде грати, але тут ніколи! Хіба тоді, як сяде тут на троні.

Адонаї! За що мене караєш пророчим духом і остатню пільгу, остатню оборону відбираєш?

Адопаї!

Моя дитино люба!

Мій хлопчику лагідний! Де ти, де ти? Невже мене ніхто не порятує?

І8/ХІ 1900

ТРАГЕДІЯ

Чує лицар серед бою, що смертельна рана в грудях, стиснув панцира міцніше, аби кров затамувати.

Бачить з вежі гарна дама, що поблід її коханий, що рукою стиснув груди,— посила до нього джуру.

— Пане лицарю, вас просять залишити бій кривавий

хоч на ту малу часину, поки рану перев’яжуть.

6 у нас м’які завої і бальзам на рану гойний, там на вежі біла постіль вже давно для вас готова.

«Любий джуро! щира дяка тій, що шле тебе до мене, але я прийти не можу на запросини лагідні.

Якби я хоч на хвилину скинув сей залізний панцир, кров би ринулась потоком і життя моє порвала б.

Бо й такі бувають рани, що нема на них бальзаму, що нема на них завоїв, окрім панцира твердого».

— Ох, мій пане, ся відповідь 8ранить серце ніжній дамії — «Може, має дама панцир,

Хай його міцніше стисне».

ПОЗА

ЗБІРКАМИ

ЛЮБКА

Була в мами доня, Любка чорнобрива, Розумная, гарна та нетерпелива.

Було, часом мама в місто виїжджає,— Там-то вже пильненько доня виглядає!

От підросла Любка, віддали в науку.

Не зле було вчитись,— одну мала муку: Хотіла дізнатись, життя яке буде,

Як в світі широкім живуть тії люди... Скінчила науку, вже весілля мали Справлять — аж коханця у військо забрали. Любка дожидала, потім захворіла, Розважила Любку ранняя могила.

1885

* * * '

Я блукав колись по ріднім краю

Раю.

І шукав на сім земнім падолі

Долі.

Приблудився під стріхату Хату.

Там дівчину стрів я винозірку :

Зірку.

Промінь ясний ті дівочі Очі.

Подала мені пом’яту

М’яту.

І па тій моїй пригоді

Годі.

ЖАЛІБНИЙ МАРШ

Вмер батько наш!

Та й покинув нас!

Ох, і смутний настав час!

Сиротою наша мати зосталась!

Звідки ж тебе виглядати?

Чи по степах, чи по лугах тукати?

Чи сокола послати?

Батечку ж наш!

Та вернись до нас!

Та порадь же ти, батьку, нас,

Як без тебе в світі жити Україні При лихій годині?

Вирядили ми свого батенька в далеку дорогу, А за його Україна-ненька помолиться богу. Наш Кобзар в могилі буде тихо спочивати,

Ми ж по йому будем плакати-ридати!

Гей! браття милі!

Батько наш в могилі,

Та на Україні Слава його не загине!

Бо зостались вічні Думки ті величні,

Думки його праві На сторожі його слави!

Слава його, браття,

Наче те багаття,

Сіятиме ясне,

Повік не загасне.

Пісня не вмирає,

На весь мир лунає,

Щиро та правдиво,

Ворогам на диво!

Вмер батько наш!

Та й покинув нас!

Ох і смутний настав час,

Мов на небі місяць ясний згас!