Гнат Хоткевич - Камінна душа

Не приймаючи Г. Хоткевича за «декадентський ярий колір», І Не-чуй-Левицький у статїі «Українська декадентщина» (1911) не випадково змушений був зарахувати його до «виявів однієї з прикмет загального національного українського типу — ідеалізму» . Сам Г. Хоткевич, з віддалі часу, включаючи свої поезії в прозі до четвертого тому вже згаданого видання, у передмові кваліфікував їх як «тільки дрібненькі-дріб-нісінькі проби писати не так, як Мордовець», намаганням вийти за межі етнографізму. І все-таки ці художні пошуки Хоткевича допомогли йому відірватися від традиційно-побутового письма і, що, може, найважливіше для розвитку його майбутнього художнього досвіду, поглибити своє розуміння проблеми індивідуальності в українській літературі, а також утвердитися на позиціях нового художнього бачення. Але все ж внесок в український модернізм Г. Хоткевич зробив, хоча, може, не так художньою практикою, як теоретично. Але і художньою практикою теж. Полемізуючи з приводу статей С. Єфремова «В поисках новой красотьі»

і «На мертвой точке», в яких молоді літератори на чолі з О. Кобилянською звинувачувалися в декадентстві, Г. Хоткевич обґрунтував роль символізму та інших нереалістичних течій у поглибленні та розширенні діапазону художнього бачення. «Символистьі, — писав Г. Хоткевич у відповідь С. Єфремову, — ...хотят отнестись к слову с большим уважением, нежели то бьіло до них.., хотят использовать все сторони, все тайньї слова; они хотят раскрьіть неизведанньїе существующие сокровища красотьі и соз-дать целое из тех намеков на символьї, которьіе употребляемй писате-лями... Я и не говорю здесь о мистической стороне существования или

0 той, которая завтра же из мистики перейдет в область осязаемого... я говорю о самьіх простьіх, обьіденньїх, всем известньїх явленнях буднич-ной жизни — и в них не приходится каждую минуту чувствовать влия-ние чего-то еще...»

Цей уривок з листа Хоткевича до редакції «Киевская старина» може сприйматися як своєрідний маніфест початку XX ст. Він засвідчив, що більшість молодих літератор прийшли в літературу пізнавати глибини мікросвітів, прагнули інтуїтивно діяти, натякаючи створеним образом на присуті «таїни» цілого, відтворювати світ у його складності й цілісності.

Якщо брати до уваги подальшу творчісті Г. Хоткевича, то до свого еміграційного періоду він напише ряд оповідань, у яких приділить увагу різним з реалістичної точки зору фантасмагоричним здатностям людського духу, підвищеній чутливості сприйняття суб’єктивно побаченого світу («Біла»). Будуть вони переважно невиразними та кволими з художнього боку, хоча й серед них траплятимуться досить викінчені зразки, — «Вічні чуття», яскрава картинка античного світу з ліричними пасажами,

1 «Торжество музики».

За зближення з молодомузівцями в естетизації еротики («Пісня пісень») та смерті («Похорон») Г. Хоткевич зазнав критики, від хатянина

М. Євшана — за надмірний ліризм «Гірських акварелів», наприклад.

І водночас молодий письменник залишився вдячний І. Франкові за те, що він стримував його від войовничого неприйняття соціологізму С. Єфремова. Наявне «перебігання» з табору в табір, умовно кажучи, може справити і справляє враження відсутності у письменника сталих естетичних переконань, хоча тут швидше дається взнаки внутрішня незрілість або й своєрідність явища модернізму в Україні, для якого, за слушним спостереженням канадської дослідниці Г. Мухіної, показовий синтез «народницької ідеальної тенденції та індивідуально-культур-ницької тенденції модернізму».

За всієї художньої пошуковості найсильнішими виявилися ті оповідання Г. Хоткевича, в яких він складні, важко збагненні психічні стани людини намагався трансформувати в реалістичні сюжетні картини («Історія однієї ночі», «Дияволиця», «Голодовка»). І той самий Г. Хоткевич, який заохочував побратимів по перу до оновлення художнього письма, сам пробував у цьому свої сили. Опинившись на Гуцульщині, куди емігрував, тікаючи від переслідувань за участь у революційних подіях 1905 р., так захопився цим краєм (його вражало все: розкішна природа, гуцули, їхня первозданність, звичаї, образи, вірування, — вихідець-бо із Слобожанщини), що став його співцем — пише повість «Камінна душа» (1911)", «Гірські акварелі» (1914), «Гуцульські образки» (1924), а також роман «Довбуш», який завершив у 20-х рр.

На кінець XIX ст. гуцульська тема в українській літературі вже мала свою сталу традицію, що розпадалася на дві течії — романтично-етнографічну, пов’язану з іменем Ю. Федьковича («Люба-згуба») та неоромантичну, представлену М. Коцюбинським («Тіні забутих предків»). Хоткевич пішов своїм шляхом і як художник слова реалізувався в цій темі. Мається на увазі передусім повість «Камінна душа». В. Шевчук мистецьку вартість цієї повісті вбачає, зокрема, в тому, що тут вже немає фальшивого романтизму, отієї рожевенької плівки, яка ховає різкі до нещадності риси життя. Це — своєрідний ліричний шедевр, який стоїть в одному ряду з найкращими здобутками української літератури.