Гнат Хоткевич - Камінна душа

Трагедія письменника була частиною трагедії української нації, її літератури та мистецтва, переслідуваних і знищуваних не тільки самодержавством, а й у не такі далекі від нас часи комуністичного панування. Як це не парадоксально, але гнаний за свої національні переконання і любов до власного народу арештант царських в’язниць виявився ще небезпечнішим для нової системи, і вона знищила його фізично. Чверть століття ім’я Хоткевича, як і багатьох інших талановитих представників української культури, заборонено було навіть згадувати. Тільки після реабілітації письменника на початку 60-х років з’явилися друком окремі його твори, а 1966 р. вийшов двотомник його вибраних творів.

Фелікс Якубовський, завершуючи 1928 р. рецензію на том І рухів-ського багатотомного видання творів Гната Хоткевича, зазначав: «Загострюю увагу читачів на цікавому письменникові, що лишився в історії нашої літератури на якомусь останньому чи передостанньому плані з причин, які випливають, по-перше, з його багатостильности, з браку твердої спрямованосте, по-друге — з своєрідної фракційносте народ-• ницької критики».

В останньому випадку йшлося про С. Єфремова. 1 все ж, поза критичними, позитивні прижиттєві відгуки були. Не можна не згадати принаймні трьох. ЇІерший — 1. Франка. У статті «З останніх десятиліть XIX ст.» (1901), ведучи мову про молоду когорту письменників «нової школи», він осібно згадував Б. Грінченка, А. Кримського та Г. Хоткевича, об’єднуючи їх передусім на ґрунті «універсалізму». Мовляв, вони належали до перехідної формації: мали новочасний європейський смак, розуміння літератури, прогресивні суспільні й політичні погляди і в будь-якій іншій літературі могли б розвинутися до великих письменників, але в Україні на заваді їм був «непочатий переліг». Але, незважаючи на ці загальні обставини та попри перевагу суб’єктивного, ліричного елемента в ранній творчості Г. Хоткевича, що почасти не давав змоги молодому авторові досконало вивершувати художні картини, І. Франко саме від нього сподівався подальшого талановитого розвою.

Новий етап творчості письменника фіксував 4М. Яцків, який через п’ять років після І. Франка писав: «Одинокий модерніст між наймолодшими українськими письменниками, Гнат Хоткевич, могучий талант, дух з розмахом, маляр і музика».

Третій відгук належить О.Білецькому, який у приватному листі до письменника 1937 р. (за рік до арешту) високо оцінив Г. Хоткевича як художника слова, зазначивши, що його «творчість була б помітною в будь-якій літературі». Фактично О. Білецький підтвердив зреалізованість потенційних творчих сил письменника, які підмітив у початківця ще І. Франко. А поміж двома наведеними думками вчених — раннім і останнім лежить ледь чи не весь творчий шлях письменника.

Розпочинаючи свою літературну творчість, як і М. Коцюбинський, з побутово-традиційної прози, провідним мотивом якої постає добро-творення («Добром усе переможеш», 1899), Г. Хоткевич уже в «Життєвих аналогіях» поглиблює своє розуміння природи людини, щоправда, шляхом зіставлення її відчуттів із тваринними інстинктами. Автор акцентує тут увагу на боязні смерті, на розриві кровних зв’язків матері й дитини, на жорстокій безвідповідальності перед понівеченим життям людини, на дисгармонії у людському взаєморозумінні, зокрема між автором і публікою, на некерованості натовпу. Перебуваючи в цей час під впливом філософії Ф. Ніцше, Г. Хоткевич міг би повторити за ним: «Сучасна людино! Як мені від тебе смердить».

У наступній збірці «Поезія в прозі» (1902), яку критика оцінила як модерністську зі знаком мінус (до речі, у свідомості багатьох поняття «модернізм» і «декаденство» на той час ототожнювалися), Г. Хоткевич далі «досліджує» людину, випробовуючи її переважно любов’ю та самотністю. Але є одне суттєве уточнення. Тут людина постає перед незбагненністю своєї душі. Відчуття духовості — ось той новий акцент, який зроблено у порівнянні з «Життєвими аналогіями», хоча й останні виявляють модерністську тенденцію. Звідси містика, візії, естетизація краси. Мистецтво — це головна тема модерної літератури. У ній краса, втілена в мистецькому творі, ставиться вище за природну. На думку С. Павличко, в «Портреті» Г. Хоткевича присутній «набір компонентів «модерної» прози. По-перше, краса має бути грішною, по-друге, вмерти». Щоправда «гріх» у Г. Хоткевича не прояснений, а от красуня справді вмирає. Поряд із цим значна частина психологічно-медитативних поезій у прозі, написаних у риторичному стилі, виявляли складні душевні переживання: чи матері над колискою сина в тривозі за його майбутню долю, чи містичний зв’язок з духом матері («Біла береза»). Присутню в них риторику С. Павличко розцінює як вияв ознак традиційного стилю, а відтак, попри всю модерність Хоткевича-прозаїка, наголошує на його причетності до «народництва». Хоча у Хоткевичевому поєднанні новітнього стилю із традиційністю можна спостерегти не так тяжіння до «народності», як пошуки українського варіанта модернізму.