Гнат Хоткевич - Камінна душа

Обмеженість репертуару і малочисельність трупи не завадили їй з величезним тріумфом об’їхати Галичину, виступаючи по містах і селах. Цей успіх спричинив те, що вже через рік гурток розрісся до 40-60 осіб. Його гастрольна діяльність також розширила свої межі, він виступав уже не лише у Галичині, а й на Буковині з Чернівцями, на польських землях, зокрема у Кракові. Як згадував пізніше Гнат Хоткевич, «справді то була тріумфальна подорож. Гуцулів зустрічали всюди, як милих, дорогих гостей. Зустрічали не тільки українці, а й поляки. Гостили їх і гуртом, і поодинці, показували їм по більших містах і музеї, і фабрики, і театр. Словом, такого надивилися мої гуцули, такого наслухалися...» А керівник театру вже плекав мрію про гастролі й по Східній Україні.

У роботі з аматорами Гнат Мартинович гостро відчував відсутність відповідного репертуару, що спонукало його написати для Гуцульского театру чотири п’єси: етнографічну — «Гуцульський рік», історичну — «Довбуш», фантастичну — «Непросте», де використав гуцульські уявлення і повір’я про духів гір, землі, лісів тощо, і, нарешті, драматичне оформлення гуцульських казок під назвою «Практикований жовнір».

Підбиваючи перші підсумки діяльності й показуючи значення аматорського гуртка гуцулів, Хоткевич у статті «Гуцульський театр», надрукованій 1911 р. у газеті «Діло», порівнював його з іншими «людовими» театрами, створеними з інтелігенції. Він зазначав, що останні хоч і «просвіщають нарід, але просвіщають, як наємники, неглибоко і зовнішньо...» Натомість «щиро народний театр», до якого автор зараховував і Гуцульський, «сягає глибше. Він розбуджує мисль і оставляє по со

бі вражіння, о котрім думається довго ще потім, як зовнішній ефект відступить. Як серед селянських верств, так рівно ж і серед інтелігенції будиться почуття самопевності народної, віри в сили свого народу і то сили різносторонньої, чоловік починає вірити, що нас нарід хіба що й більшого потрафить». Що ж до гуцулів-аматорів, то вони з успіхом склали «прилюдний іспит з культурності руського хлопа, показуючи, що можуть єднатися в організації і виконувати драматичні речі, і взагалі поводитися так «чемно», як не завжди потраплять робити аналогічні кружки й з вищих верств суспільності».

Найважливішою рисою Гуцульського театру, котру відзначали як організатор театру, так і преса, була безпосередність, що вирізняла його з-поміж інших колективів. «Гуцули принесли на сцену штуку без штуки», — так коротко охарактеризував її Г. Хоткевич. А газета «Діло» писала у 1911 р.: «...гра гуцулів свіжа й оригінальна, природність всього, що робиться на сцені, так підкупляє, що часом здається, ніби глядач сидить десь у Жаб’ю, або — що й дивиться гуцулів у житті».

Що ж до літературної творчості Хоткевича на еміграції, то письменник і для неї знаходив час. Він створює драматичну трилогію на революційну тематику — «Лихоліття» (1906), «Вони» (1909), «На залізниці» (1910), в котрих виступає справжнім літописцем подій бурхливого 1905 року, свідком і активним учасником яких він був сам.

Першу з них, п’єсу «Лихоліття», письменник почав писати ще на Східній Україні, переховуючись від поліції. А назву її українською мовою підказала автору відома українська письменниця, мати Лесі Українки Олена Пчілка. Сама ж Леся Українка, після того як він зачитав у Косачів уривки з цієї драми, відгукнулась про неї так: «Ся річ буде існувати доти, доки існуватимуть революції». Не впадаючи в ейфорію від такої думки знаменитої вже тоді поетеси про свій твір (за його власними словами, він «був безмірно нижчий тої оцінки»), драматург сприйняв її лише як «оцінку моменту», тобто актуальності п’єси.

Коли Г. Хоткевич уже за кордоном завершив драму, вона, за словами автора, «наскрізь революційна», дістала першу премію на конкурсі, оголошеному галицьким сеймом на драматичні твори. Але її революційність призвела до цензурної заборони на вистави п’єси. Попри це, «Лихоліття» стало першим твором, який сам Хоткевич незабаром поставив у Львові на замовлення місцевих «есдеків» (соціал-демократів) під час їхнього з’їзду. Вони пішли на допустимий законом у подібних випадках крок — зробили парламентський запит і одержали, як згадував письменник, «міністеріальний дозвіл поставити сю річ, але тільки один раз, тільки на оцьому з’їзді, тільки для членів з’їзду і з умовою — щоби на сцені не було більше 20 душ, а в залі більше 200».

Революційну тематику розробляє Хоткевич і в інших своїх творах. Зокрема образи революціонерів, месників народних, шо свідомо обирають свій шлях в ім’я свободи народу, створює письменник у документальних у своїй основі оповіданнях «Троє» й «Так мусило бути», а також у психологічному етюді «Перед дверима». Звертаючись до теми боротьби за соціальне і національне визволення народу, він приходить до висновку, що лише той може вважатися справжнім революціонером, хто виступає за волю не тільки свого, а й інших уярмлених народів. Ці та деякі інші твори через свою революційну спрямованість і злободенність не були допущені до друку австро-угорською цензурою.