Гнат Хоткевич - Камінна душа

Проживаючи на Гуцульщині й не приховуючи свого замилування цим краєм, його природою, побутом, звичаями, фольклором гуцулів, Г. Хоткевич пише кілька творів з їхнього життя, зокрема збірку оповідань «Гуцульські образки». Але найповніше втілення вся поезія гір з її розмаїттям і різнобарв’ям знайшла в лірико-романтичній повісті «Камінна душа», надрукованій 1911 р. у Чернівцях та ілюстрованій авторськими, переважно пейзажними малюнками. В повісті бачимо і народні свята та обряди, і казкові гірські пейзажі, легенди та оповідки про опришків, інші яскраві зразки гуцульського фольклору й місцевої говірки, яку Хоткевич вважав за найархаїчнішу серед усіх українських діалектів, цінне джерело для подальшого розвитку загальноукраїнської літературної мови. І на цьому барвистому тлі розгортається основна сюжетна лінія — драматична історія кохання молоденької попаді Марусі та отамана опришків Дмитра Марусяка.

Поряд із гуцульською звертається письменник і до біблійної тематики (повість «Авірон», 1910), але осучаснює, актуалізує її, піднімаючи такі вічні й животрепетні проблеми, які в усі часи хвилювали людство, як релігія, віри, людське буття, мистецтво, взаємозв’язки та взаємовпливи між ними. Центральною постаттю повісті є пророк Мойсей, образ якого Хоткевич подає у власній, оригінальній інтерпретації. Тут Мойсей, на противагу релігійній традиції, постає не як посланник і помазаник Божий, а як властолюбець і тиран, який спирається у своїх діях на сліпу віру ізраїльтян. Йому протистоїть Авірон, який, за біблійним сказанням, разом з кількома іншими вільнодумцями виступив проти фарисейства і деспотизму Мойсея. Спрямована проти тиранії й духовного рабства людини, повість «Авірон» набувала гострої актуальності для сучасників і саме тому була заборонена до друку царською цензурою. Не втратила вона своєї актуальності й у наш час.

Найбільшої ж ваги в літературній творчості Гната Хоткевича в еміграції, як і пізніше, набуває історична тематика. І це не дивно, адже відновлення історичної пам’яті українського народу, повернення йому власної героїчної історії були і є головними чинниками у вихованні національної свідомості. А саме на це і була спрямована багатогранна культурницька діяльність Гната Мартиновича протягом усього його життя.

Зацікавлення письменника історичним минулим свого народу яскраво виявилося вже в його драмі «Довбуш», написаній для Гуцульського театру. Далі лінія історичної прози та драматургії Хоткевича сягає вглиб віків, до Київської Русі («О полку Ігоревім», «Рогнеда»), повертає до козаччини і національно-визвольної боротьби українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Це — перша редакція тетралогії «Богдан Хмельницький», великий історичний роман «Берестечко», документальні матеріали до якого письменник збирав два роки і почав писати його у Галичині. Але, на жаль, завершити це широке історичне полотно йому не довелося через скрутні умови емігрантського життя (1918 р. у журналі «Шлях» був опублікований лише фрагмент із цього твору).

Перебуваючи на західноукраїнських землях, Г. М. Хоткевич встановив контакти, а в деяких випадках і дружні стосунки з багатьма видатними представниками української науки і культури, громадськими Діячами. Серед них І. Франко, В. Гнатюк, О. Кобилянська, В. Стефаник, С. Люд-кевич, Лесь Курбас, В. Верховинець, Й. Стадник, Д. Січинський, І. Труш, А. Шептицький та багато інших.

Еміграція для Хоткевича закінчилася 1912 р. несподівано і, як він писав, «раптом», бо «душевний стан тоді в мене був такий, що ладен був їхати — хоч до чорта в зуби. Та більш-менш до чорта в зуби я і їхав».

Адже через друзів він приблизно знав, що йому інкримінують у Росії за участь у грудневих подіях 1905 р.: одні писали, що він звинувачується у крадіжці двох кулеметів на ст. Знам’янка, інші — що «в керівництві збройним повстанням міста Москви». Як би там не було, але він поїхав, незважаючи на загрозу арешту. І справді, через кілька днів Хоткевича схопили і посадили до в’язниці — спочатку в Києві, потім у Харкові, де він сидів разом із кримінальними злочинцями. Довести його провину жандарми не спромоглися і відпустили на волю наприкінці 1912 р.

Після тюрми Гнат Мартинович трохи пожив у Києві з надією доз-бирати матеріали для свого «Берестечка», потім повернувся до улюбленого Харкова. Тут він з головою поринув у культурне й громадське життя: виступав з концертами та лекціями, відновив діяльність драматичного гуртка робітників, але вже не на сцені Народного дому, а у збудованому на кошти робітників Робітничому домі. При товаристві ім. Квіт-ки-Основ’яненка організував науковий відділ. З початком 1913 р. став редактором літературного журналу «Вісник культури і життя», працював над «Берестечком», писав «Гірські акварелі» тощо.