Анджей Піліп`юк - Хроніки Якуба Вендровича

Зібралися, мабуть, усі парохіяни. Сиділи на лавках так, ніби води в рот понабирали. Поминальна служба їх не цікавила. Правда, вони чітко виконували усі потрібні рухи: хрестилися, коли треба, відповідали на молитви, де треба було, але Павла ніяк не покидала думка, що все це дуже штучно. Вони ніби прийшли показати, які набожні католики. Дивився на них і з кожною хвилиною дивувався все більше і більше. Щоб це не було, але прокляття і клеймо гріха залишило на кожному з них свій видимий відбиток. Навіть ті два міліціонери були майже нормальними в порівнянні з деякими представниками клану. Отець Павел ніяк не міг змиритися з відчуттям, що він відкрив загублений куток еволюційно відсталого людства. Вдалим підтвердженням цього факту були три підлітки, які сиділи в першому ряді. Лише від їхнього вигляду йому бігли мурашки по шкірі: волосаті руки, великі як лопати, в ніздрях - цілі пучки чорних волосків. Взагалі-то, все це збіговисько виглядало огидно. Ще не встиг отець закінчити панахиду, як декілька пар сильних рук закинули труну собі на спину і пішли до виходу. Дуже вони поспішали покинути храм Божий. Церковний прислуга теж кудись зник. Отець Павел закрив на ключ ворота. Він ще не мав впевненості чи залишати храм відкритим без своєї присутності і швидко побіг супроводжувати процесію.

Догнав їх вже біля самих воріт цвинтаря. Вирита яма чекала. Можливо, лише з самої поваги до померлого варто було б написати «могила», але це далеко не була могила. Це була глибока діра в землі глибиною в два метри, незвичної форми і нагадувала голодну пащу якогось дивного монстра автохтона.

- Гей-гоп! - завив старий і труна полетіла на дно.

Священик мало не зомлів, коли почув, як тіло покійника

перевернулося всередині гробу від удару.

- Ну, давай, закінчуй вже! - підганяв його найстарший з

них.

Парох ще не встиг доспівати сакраментальну молитву «З пороху повстали і в порох перетворитеся» і запечатати гріб, як мавполюди схопили лопати і засипали яму. В насип як-небудь вбили хрест із двох дощок і розійшлися без слів. Священик з відчаю сів на сусідній кам'яний надгробок і заплакав...

І тут із-за кущів вийшов Якуб Вендрович. Його одяг без зайвих пояснень вказував на те, що його власник саме тут провів цілу ніч.

- Ну, і які враження? - запитався, не приховуючи сарказму.

- Я, звичайно, чув, що свідки Єгови так хоронять мертвих. Ось так без слів і сліз закопують, але щоб так черство,., то я навіть і подумати не міг.

- Єговісти тут вже кілька років не показуються - бояться.

- А що тут боятися?

- А ти що вже забув, чому він сповідався?

Якуб витягнув із кущів дві лопати. Одну дав священику.

- Щось ми тут засиділися.

- Почекайте, а що Ви збираєтеся робити?

- Як що? Поховаємо його під церквою. Краще його тут не залишати.

- Але вони...

- На них не зважай. Якщо ми його зараз не викопаємо, тоді вони повернуться вночі. Ми ж цього не хочемо, правда?

- Прошу пояснити мені докладно.

- А що тут пояснювати - в них свої обряди і місця поховань. До діла!

- Я протестую! Це ж профанація! Та й докази відсутні. Ну, може, вони і недорозвинуті трохи, але це ж не дає нам права...

- Добре. Отже, так. Зустрічаємося тут опівночі, або навіть краще об одинадцятій вечора.

- Я не прийду. Навіщо? Він вже похований. Через п'ятсот років знайдуть його археологи, нехай і перезахоронюють.

Якуб образився.

- Ех, отче... Я тут думав, що сюди пришлють молодого і розумного священика. Думав, що прислали професіонала. Помилився. Буває... Не вперше.

Якуб взяв дві лопати і з гордістю пішов. Священик лише звів плечима і повернувся у парафіяльний будинок. Зайшов до кімнати і включив комп'ютер. Машина знову вимагала пароль. Зі злості набрав: ВЕНДРОВИЧ.

Система запрацювала. Робочий стіл активувався і ярлики були в доступі. Найбільше зацікавився документом ЯАРАі^СНІТ. ЭОС. - це був рапорт попереднього настоятеля храму про ар-хітектонічний стан костелу в Дембінці Двірській.

В рамках дослідження аварійного стану фундаменту я провів чотири пробних розкопки. Під час розкопок мені вдалося виявити три труби, які були під’єднані до насоса, метою яких була негативна дія на будівлю. Труби замість того, щоб відкачувати воду, навпаки транспортували її з невідомого мені місця під найближчою стіною з північної частини храму. Накопичення вологи повинно було нищити фундамент шляхом постійного підмивання. Труби були вкопані за декілька днів до мого приїзду і призначенням мене настоятелем цієї парафії.