Юрій Фельштинський: Третя світова: Битва за Україну

Багато партійних номенклатурників після проголошення незалежності України з секретарів райкомів перетворилися на голів районів та голів райвиконкомів, а на рівні областей — у представників президента в областях. Так було і з Рибаком. Рибак займав посаду донецького міського голови з 1993-го до 2002 р., ініціював створення Партії регіонів. З 1998 р. він був депутатом Верховної Ради від Донецька; з 2002 р. — від блоку «За єдину Україну»; з 2006 р. — депутатом за партійними списками Партії регіонів під номером 13. Перейшов на роботу віце-прем’єром й міністром будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства, «очоливши житлово-комунальну мафію України» (як тонко помітили спостерігачі).

На дострокових парламентських виборах 2008 року Рибак знову став депутатом від ПР під тим же 13-м номером. Паралельно з роботою у законодавчій та виконавчій гілках влади Рибак ріс і як партійний функціонер. З 1997-го по 2000 р. він був головою, а з 2001-го по 2003 р. заступником голови ПР; з 2010 р. першим заступником голови. Як вірний соратник по партії та земляк, Рибак у Донецьку стає довіреною особою кандидата на пост президента Януковича. У 2012 р на парламентських виборах Рибак став народним депутатом від ПР і був обраний на пост спікера Ради. Непомітно став доктором економічних наук. Після захоплення влади опозицією подав у відставку й виїхав «лікуватися» до Донецька.

Владимир Матвеев. Национальные кланы Украины в контексте «гуманитарных» мифов и фактов. Киев, 2012.

См. А.Л. Якобсон. Средневековый Крым: Очерки истории и истории материальной культуры. М. — Л.: Наука, 1964; Его же. Крым в средние века. М.: Наука, 1973.

О.Г. Санин. Крымское ханство в русско-турецкой войне 1710–1713 гг. // Москва — Крым. № 2. Москва, 2000.

Ф. Хартахай. Христианство в Крыму / Памятная книга Таврической губернии. Симферополь, 1867. С. 54–55.

Росія не завжди поводилася «по-братськи» у відносинах з Україною. У розгляді питання про правонаступництво власності колишнього СРСР за кордоном у відповідності до двохсторонніх домовленостей 16 % радянської закордонної власності повинні були відійти Україні. За часів президента Єльцина перемовини про вказані домовленості були доведені до фінальної стадії. Проте, після приходу до влади Володимира Путіна всі перемовини на цю тему припинились, до того ж не тільки з Україною, але й з іншими колишніми радянськими республіками. Ділитись радянським спадком Росія не стала.