Олександр Федорук - Московитія проти України - політика, культура...

Голодомори 23-го, 33-го, 46-го — усе це відбувалося в Україні. Вона втратила тоді мільйони людей. Чи не є це геноцид народу, зроджений у божевільні Кремля?

Американські вчені Дж. Мейс, Р. Конквест дослідили причини голодомору в Україні, що спричинився до мільйонних безневинних жертв українського народу. Свідчення Мейса, що Сталін, Каганович, Постишев запланували в Москві штучний голод для України, і Конквеста — «Українських селян нищили не тому, що були селянами, але тому, що були українцями-селянами» 2, — свідчення цих дослідників поставили крапки на питанні про причини штучного голоду в Україні 1932–1933 рр. Це був небачений за масштабами етноциду злочин, якого не знала історія людства і про який Московитія «сором’язливо» не любить згадувати. Треба було знищити українське село, довести його до руйнації, в порошок стерти уявлення про традиції, мораль, звичаї українського селянина, — і тоді, вороги були впевнені, Україна приречена. Бо для України село — її животворний, незнищенний і нескорений дух. Український селянин — велич, піраміда духовності, крицева сила України!

Про український голод, смерть українського села, про етноцид — фактично фізичне і духовне знищення Москвою української нації, написано ще дуже мало. Асоціація незалежних дослідників голодомору, видання, що їх зініціював інтелігент з великої Літери, великий християнин-патріот Маріян Коць, — ось, мабуть, усе, що становить ґрунт для громадських добрих діянь із збереження і вшанування пам’яті про мільйони замучених совіцько-московською Системою, на тлі свідомої державної інерції, апатії й бездушного мовчання. Москві це мовчання, ота апатія на руку, вона звикла трубити на всенький світ про братерство, дружбу народів, замовчуючи наявність історичної колиски, що довела українське село до тотального голодомору.

Репресії 20–70-х років — це мільйони жертв мучеників, насамперед українського селянства та інтелігенції. Вирізали їх в пень і, аби не допустити жодних пагінців, дорізали в наступному коліні. На полі українському запала мертва пустка і тиша, позаяк зродилися покоління малоросів-манкуртів.

Мільйони безневинно убієнних українців — за наказами Москви і за велінням влади вбивць! У книзі «Вінниця: злочин без кари» зусиллями багатьох свідків оприлюднено факти, документи про каральні операції на Поділлі протягом 1937–1938 рр., здійснені Москвою через катів з НКВД 3. Таких знущань над своїм народом людство не знало. Замордовані у Вінниці мирні жителі були ланкою в механізмі чітко запланованого стратегами Москви геноциду проти українців. Якщо не голодомором — то фізичні наруги в катівнях! Докорами нашій апатії, байдужості, забудькуватості стоять монументи батькові концтаборів Леніну в багатьох містах і селах України! І несуть йому до підніжжя нащадки енкаведистів гвоздики!

Кров людська лилася рікою, земля червоніла від крові, і поля зацвітали кривавим цвітом сліз. Такого глуму над людиною світ не знав і не знатиме, такого насильства і в найтрагічніших фантазіях Достоєвського чи Кафки неможливо було придумати. Цей глум творився в Україні під омофором московського совкового пролетарського братерства і дружби. Мільйони народів переселяли з України в Сибір, на далеку Північ, а з московської землі на їхнє місце, в Україну, привозили мільйони нових переселенців. Всемосковське переселенство здійснювалося, аби знищити в українських дітей пам’ять про батька і діда, аби знекровити українську багатостраждальну землю.

Жовтневий палац у Києві, так само, як і будинок на Липській, 16, колишнього обласного КДБ, був у 30-ті рр. місцем катувань, фізичних знищень невинних, а в 50-ті і наступні роки аж до нинішніх днів — ганебним збіговиськом псевдомистецьких сатурналій. Під підлогою, в казематах, у льохах, у 30-ті рр. катували, і стіни просякли людською крівцею. Жовтневий палац у Києві є символом ганебної амбівалентності: забудькувата людська пам’ять змирилася з тим, що на місці Голгофи, де розпинали людей, проводяться сьогодні розмаїті мистецькі акції та ще й ніби «міжнародного» масштабу. Ось де Палац людського Плачу! Замість того слід було б поставити пам’ятники, організувати музеї Геноциду, де були безневинно замордовані сотні тисяч жертв московсько-сталінських репресій…

Пам’ятний знак, поставлений вже у 90-ті рр. товариством «Меморіал», нагадує при тім, що тут були убиті і закатовані мученики репресивної тоталітарної системи, яка жила за вказівками з Кремля і Луб’янки.