Юнас Берґлан - Внутрішня історія. Anus. Несподівані відкриття

Упродовж тривалого часу найбільш поширеною була ось така теорія.

Спочатку рот ставав дедалі більшим, щоб ми могли поглинати більше їжі. Це означає, що ті, хто в результаті мутації народжувався з більшим ротом, умолочували всю поживу й активно відтворювали собі подібних, причому робили це на шкоду бідолахам із малими писками. (І в наш час кажуть, що далі просувається кар’єрною драбиною той, хто ширше розтуляє пельку.)

За якийсь час рот став таким великим, що одним його кутиком ми їли, а іншим какали. Впродовж багатьох мільйонів років відстань між кутиками рота збільшувалася, а тіло створило в роті перегородку, щоб відділити чисте від брудного. Нам нарешті вдалося роз’єднати те, що входить, і те, що виходить. Ми одержали дві окремі дірки! Після цього решта були дрібниці. Одна дірка потроху віддалялася від іншої й зрештою перетворилася на незалежний анус на іншому кінці організму. І все це шляхом мацюпуньких мутацій.

Сучасні генетичні дослідження спричинилися до того, що ця теорія уже не видається переконливою. Вони відкрили значні відмінності у спадковому матеріалі анусу і ротової порожнини, тож у їхнє спільне походження тепер важко повірити. Було запропоновано багато теорій, приміром таку, згідно з якою анус колись давно відділився від наших статевих органів. Кажучи коротко, дослідники анусу впевнені в тому, що ми наразі ні в чому не можемо бути впевнені. Усе це дуже заплутано.

А от деякі інші види, які мали анус, сьогодні його вже не мають. Щодо них еволюція спрацювала в іншому напрямку. Те саме може трапитись і з нами. Хтозна, може, у майбутньому ми знову матимемо комбідірку. І варіанти розвитку анусу справді незліченні, як ми бачимо у різних видів. Один підвид плоского черва, скажімо, має десятки анусів на спині. Чому ж у людей такого немає?

Скорпіон Анантерис є фантастичним прикладом захопливого еволюційного розвитку анусу. Якщо інша тварина робить спробу вкусити цього скорпіона за хвіст або з’їсти, він відламує свого хвоста і тікає. Та на хвості розміщується його анус, а скорпіон не здатний відростити нового хвоста. Тож така тварина вже ніколи не зможе покакати. Утім аж 5–8 % скорпіонів Анантерисів певний час живуть без хвостів.

Їжа помалу назбирується в череві скорпіона. Минає близько восьми місяців від моменту, коли він втрачає свій хвіст, і до того, коли він помирає. Багато їжі йому теж не вдається добути, бо ж саме хвіст – його смертельна зброя проти здобичі. Суть його життя протягом цих восьми місяців досить проста. Скорпіон усе ще здатен «завалювати», або скажемо культурніше: скорпіон може розмножуватися. (Скорпіони не вдаються до запобіжних засобів, а якби й використовували презервативи, то робили б у них дірки.)

Поза тим, неймовірно забавно дивитися, як ці безхвості скорпіони намагаються битися. Вони такі дурні, що не розуміють, що в них немає хвоста. Тож нападають на інших тварин із затупленою задничиною. На більш високому «інтелектуальному рівні» відбуваються бої анусами у голотурій (морських огірків). Коли на них нападають ззаду, вони викакують свої внутрішні органи на ворога. На щастя для них, вони здатні створити нові внутрішні органи за 6-10 тижнів і тоді знову готові до боротьби.

Сиренам теж удалося дещо зробити зі своїм анусом. Дещо, чого ми й досі очікуємо у дар від еволюції людини. Спершу сирени напаковуються їжею, від якої у їхніх кишківниках утворюється особливо багато газів. Контроль над м’язами анусу в них надпотужний, тож вони здатні утримувати всередині велетенську кількість пуків. Збираючись рухатися до поверхні або вниз, на дно, вони або назбирують гази, або випукують їх. У такий спосіб, завдяки розумному функціонуванню анусу, вони регулюють своє дрейфування.

Скорпіони, голотурії та сирени мають свої унікальні ануси, а ми маємо наш, людський. Принаймні поки що. Не факт, що це еталон анусу майбутнього. Згодом ми трохи розповімо про недуги анусу. Інакше кажучи, ми знаємо, що анус жодним чином не претендує на досконалість. Тож, можливо, переглядаючи цю книжку (через кілька сот мільйонів років) для пізнішої редакції, слід буде ввести в неї розділ із заголовком «Потрійний анус» або «Про часи, коли ми втратили наш анус».

Після всіх цих балачок про еволюцію ми все ще не можемо дати однозначної відповіді на запитання, як ми отримали той анус, який маємо на сьогодні. Звісно, найлегше було б сказати, що такими нас створив Бог. Але ми відмовляємося у це вірити. Ми вважаємо, що краще не мати знання, але знати про це, аніж помилково вірити у те, що маєш на щось відповідь.