Джессика Сакс - Мікроби гарні та не дуже. Здоров’я і виживання у світі бактерій

Оскільки тяжкий сепсис розгортається повільніше, ніж септичний шок, антиамфотеринові терапії цілком можуть досягти успіху там, де препарати проти ФНП провалились, каже Трейсі. Хоча сьогодні вже ясно, що препарати проти ФНП треба вводити до початку неконтрольованого розвитку септичного шоку, антитіла до амфотерину рятують лабораторних тварин, якщо вводяться максимум за тридцять шість годин після появи тяжкого сепсису. 2007 року мерілендська біофармацевтична компанія MedImmune та власна компанія Трейсі Critical Therapeutics співпрацювали з метою випробування антитіл до амфотерину на пацієнтах.

2000 року інтерес Трейсі переключився знову, цього разу на вивчення можливості більш раннього втручання, здатного завадити імунній системі стати на шлях обох дисфункцій. Він і його студенти знали, що блукаючий нерв, який контролює життєво необхідні функції, такі як дихання та серцебиття, також модулює запалення. Вони виявили, що шляхом електричної стимуляції цього нерва можна рятувати від септису лабораторних тварин. І що важливо, стимуляція блукаючого нерва не блокує здатність імунної системи боротися з бактеріями. Вона просто не дає тій поринути у вир самознищення. За наступні чотири роки Трейсі з колегами чітко з’ясували, як вивільнення блукаючим нервом ацетилхоліну (того самого нейтротрансмітеру, що регулює функціонування органів) залучає імунні клітини способом, що зупиняє перевиробництво ними запальних цитокінів, таких як ФНП та амфотерин.

«Цілком можливо, що ми здатні розробити для пацієнтів пристрій на кшталт кардіостимулятора, який блокував би ФНП та амфотерин», – каже він про потенційне застосування цього нового розуміння. Аналогічно, колеги Трейсі з Інституту Файнштейна показали, що можуть приборкати сепсис у мишей шляхом стимуляції блукаючого нерва препаратами або імітуючи його нейтротрансмітер ацетилхолін невеликими об’ємами нікотину. До появи терапій на основі цих результатів поки що далеко, особливо враховуючи, що біотехнологічні компанії стали обережно вкладати гроші в будь-якого роду засоби лікування сепсису. Однак імунологи на кшталт Трейсі плекають великі сподівання, що з часом вони такі ліки все ж розроблять. «Слід пам’ятати, що ще на початку 1980-х років тварині з сепсисом було просто нічого дати для порятунку, – зазначає він. – Сьогодні ж маємо багато шляхів рятувати хворих тварин. Історія підтримує в нас віру, що, якщо дійсно зрозуміти, як треба рятувати тварин, рано чи пізно з’явиться можливість рятувати й людей».

Якщо ж дивитися глибше, то, на думку Трейсі, наше нове розуміння причини сепсису допомогло розширити стратегію боротьби з інфекціями за межі лише зосередження уваги на вбивстві мікробів, ввівши до неї засоби лікування, здатні коригувати відповідь організму на вторгнення. «Давні греки мали рацію, – каже він. – Упродовж двох тисяч років їхня теорія медицини фокусувалася на збалансуванні рідин, вірі в те, що відновлення балансу в організмі веде до одужання. Усе це змінилось у XIX столітті з появою мікробної теорії хвороб». Хоча мікробна теорія й дала нам багато рятівних ліків, відкриття, що імунна система сама може ставати токсичною, повернуло центр уваги до відновлення хворого.

Хоча світ чекає на ліки від сепсису, реаніматологи наразі зберігають життя пацієнтів із кризою септичного шоку здебільшого за допомогою успіхів у догляді-підтримці: швидке вливання замісних рідин, кращі судиннозвужувальні препарати, навіть жорсткий контроль рівня глюкози в крові. Сьогодні виживають майже дві третини жертв сепсису – ще якісь двадцять п’ять років тому це була ледве половина. Тривожить те, що цього недостатньо, щоб компенсувати збільшення втрат. За нещодавніми оцінками Центрів з контролю та профілактики захворювань, щорічна поширеність сепсису в Сполучених Штатах зросла з приблизно 164 тисяч випадків у 1979 році до майже 660 тисяч у 2000-му (з 83 до понад 240 випадків на 100 тисяч американців). Крім того, це ще й недооцінені дані, бо враховують лише пацієнтів, лабораторні аналізи яких підтвердили присутність бактерій у крові. Але, як надто добре знають реаніматологи, інфекції в основі сепсису часто залишаються невиявленими.

Дослідження Дерека Анґуса з Піттсбурзького університету показали, що загальна кількість випадків сепсису – незалежно від позитивних аналізів бактеріальних культур – у 1999 році наближалася до мільйона і зростала зі швидкістю понад 6 % на рік. «Безперервне зростання епідемії тяжкого сепсису в країні має стати приводом для серйозної тривоги», – попереджав Анґус. Почасти це збільшення спричинене загальним старінням населення, бо в старих людей ризик сепсису вищий, ніж у тих, кому до вісімдесяти п’яти. Але останні п’ятдесят років принесли також зміну й «типового» людського організму.