Оксана Забужко - З мапи книг і людей [Збірка есеїстики]

Ті два американські романи, які він мені втулив, теж свого часу були бестселерами: «Дзен і мистецтво догляду за мотоциклом» Роберта М. Пірсіґа, видання 1974 року, і «Прекрасні лузери» Леонарда Коена за 1966 рік: того самого Коена, якого я доти знала тільки за піснями (авжеж, того самого «вічного рок-н-рольщика», що так еротично, в свої майже-вісімдесят, співає «Dance Me То The End of Love»!). Хто б подумав, — учергове здивувалась я, — що чувак в молоді літа ще й серйозною прозою грішив! Другий Джойс, кажеш, ач воно як… Юрко сяяв — так, ніби йшлося про його власні твори. До мене не відразу дійшло, що Коена він слухав іще тоді, коли ми з однокласниками слухали Висоцького в препаскудних записах, а філософський роман Пірсіґа (не менше популярний у 1970-х, ніж у 1990-х Ґордерів «Світ Софії»!) мусив читати, ще як перекладав Селінджерову «Френні»: це був його світ — його «персональна бібліотека», на-все-життя-формативна лектура, — скажи мені, що ти читаєш, і я скажу тобі, звідки ти… «Настільні» (на попідручній полиці поставлені!) перші видання Пірсіґа й Коена видавали «людину епохи рок-н-ролу» так само безпомильно, як колись радянських дітей кінця 1980-х видаватиме згадка про «Ласковый май». Юрко просто був забув, що я з іншого покоління, — тим і здивувався, відкривши, що в моїй «персональній бібліотеці» таких «не стояло»: на той час, коли я могла безперешкодно читати англійською, на слуху були вже інші новинки й сенсації, і щось фундаментально важливе з культурної атмосфери XX століття для народжених в УРСР назавжди залишилося «за кадром». А Юрко був з «не УРСР», він був — «із рок-н-ролу». І, загледівши мою «освітню прогалину», притьмом ринувся її ліквідовувати.

Це настільки типово для нього, що всім, хто його знав, може видатися дрібницею. Штука в тім, що він робив це в нашій культурі щодня й щогодини — забезпечував зв'язок часів поверх радянської кривої «розмітки». Ненавмисно, спонтанно, найприроднішим у світі трибом — буттям самим-собою серед людей. (Просто посидіти поруч із ним на якому-небудь фестивальному концерті, де він, як риба в воді, устигав обертатися на всі боки, з усіма вітатися, всіх помічати, комічно обурюватися неуважним офіціантом: «Де цей халдєй, куди пішов?! Халдєй!» — і при тому весь час нон-стопом «рецензувати програму» — то добродушною реплікою, то іронічним «котячим» підвивом, то усміхом у вуса, і тільки зрідка враз поважніючи: тихо, тихо, дайте послухати, — це вже була школа стилю!) І байдуже, що ті, ще на одне покоління молодші, хто звав його «Пако», вже могли, на відміну від мене, й не розуміти зв'язку часів, і зазвичай поняття не мали, на яких саме складниках (книжках, людях, фільмах, долях…) було замішано той гримучий коктейль душевного заряду, який вони вбирали від нього «повітряно-крапельним шляхом» — шкірою, ніздрями… Розуміти взагалі не обов'язково, головне — правильно відчувати. Тільки тим і виживають культури. (І народи, до речі, теж!)

В Україні б у л о своє «покоління 1968-го року». Юрко Покальчук показав нам, яким воно м а л о бути. Наша справа — запам'ятати.

…А ті два романи мені чомусь «не пішли» — зависли на півдорозі, перебиті якимось нагальнішим чтивом. Юрко при кожній зустрічі допитувався: ну, як? прочитала?.. Ще ні, не встигаю, — виправдовувалась я. Юрко сердився. Я обіцяла: ось коли поїду в відпустку… Життя прискорювалося, «відпустка» задавнювалась. А потім його не стало. Лишилося невідчепне «як же так…», майже фізичне відчуття «глобального похолоднішання», цілого світу нараз — на якусь частку градуса, — і глухе почуття вини, завжди неминуче в живих перед мертвими. І ті два томики лишилися в мене стояти як докір — за збігом, також на попідручній полиці: «книжки для повернення».

— Значить, — сказала моя товаришка (підозрюю, що вона була потай у Юрка закохана, тож я відразу їй повірила), — ти маєш повернути їх йому якось інакше. Це ще не кінець.

Схоже, що так. Схоже, що все-таки — не кінець…

Червень 2012 року

«Ми помремо, і нас забудуть».

Цю найжорстокішу правду з усіх, які дано пізнати людині, висловив не Сократ, не Сенека, не К'єркеґор — а тринадцятилітня дівчинка Катя, уродженка вже також неіснуючого міста Прип'ять, — коли згасала в лікарні од лейкемії.

Правдам, оплаченим такою ціною, доводиться вірити, хоч би як тому опиралася наша свідомість.

Забувають, справді, всіх — навіть найкращих з-поміж нас, і навіть у тому разі, якщо в пам'яті потомних поколінь залишається ім'я, а доробок небіжчика робиться невідкличною частиною шкільної програми. З тієї хвилини, коли йде з життя останній свідок — той останній, хто ще пам'ятав небіжчика заживоття, — безповоротно втрачається те, що реставрації не підлягає: ефект особистої присутности. Ось тут вона ходила, ось так сміялась, ось цим тішилась, а цим обурювалась, ось так прокоментувала таку а таку новину (як писав поет, «и жалобно бормочешь: Она любила эту поговорку…»), — через сто років усього цього, справді, не пам'ятатиме вже ніхто. Якщо тільки прижиттєві свідки не похопляться вчасно своє «жалібне бурмотіння» зафіксувати.