Оксана Забужко - З мапи книг і людей [Збірка есеїстики]

Це чоловіче — жодній жінці цього до кінця однак не збагнути ніколи, хоч як старайся: дух «комітату», «фратрії», хлоп'яцької ватаги, дворової футбольної команди, бойового побратимства, мушкетерського «один за всіх, і всі за одного», махновського «любо, братці, любо», пластунських товариств і упівських криївок — те, що в радянській реальності заціліло вже тільки, як у кривому дзеркалі, у вигляді «блатної романтики» з її «понятіями», бо в леґальному, «мирному» житті держава з цілим її репресивним апаратом десятиліттями суворо пильнувала головного принципу громадського життя — «больше трех не собираться». «Больше трех» (троє — це для випивки!) радянські чоловіки могли збиратися — і взаємно кріпитись тим духом зграйности, без якого чоловічість завжди буде уломною, — тільки там, де інакше не далось би виконати «завдання партії й уряду»: в армії, на флоті, в шахті, в геологічній розвідці, в альпіністській упряжці… Там це можна було, навіть заохочувалось. «От Москвы до самых до окраин» уся країна жадібно крутила Висоцького: всі його пісні були якраз «про це» — точно, як кулі в десятку, на межі дозволеної мужности. У 1980-му, коли вся країна Висоцького так само дружно оплакала, Юрко сам працював «його героєм» — на Півночі, в геологічній партії, полярником, будівельником, мисливцем: усе за текстом! — але тоді вже був Афганістан (про який не можна було говорити вголос), а з-за західного кордону для тих, хто хотів слухати, долинав поклик уже «несанкціонованої» мужности, якому судилося стати неофіційним гімном польської «Солідарности»:

Досі, коли чую цей трагічний перебір «трьох акордів», мені перехоплює подих (тоді як «мачизм а-ля Висоцький» зразка мертвецьких 1970-х нині вже безнадійно асоціюється, прости-Боже, з Міхаїлом Круґом та російським «пацанячим шансоном»…). Це крик найпервиннішої «чоловічої солідарности» в чистому вигляді: хлопці з Ґрабувка, хлопці з Хилоні, корабельники Ґдині й Ґданська, чуєте? Влада стріляє в робітників! Янека Вішнєвського вбили! — протяглий крізь тисячоліття на різні лади мобілізаційний крик «Н а ш и х б ' ю т ь!», із якого починаються всі бунти, революції й війни, і саму можливість появи якого — появи будь-яких «наших», окрім затверджених «партією й урядом», — в СРСР було гашено на пню, тільки-но де з'являвся на неї натяк. Відтак і заціліли з неї станом на сьогодні — ото лиш «блатні розборки» та футбольно-фанський «махач»: жалюгідний ерзац чоловічости, симулякр, із якого видалено головний нерв — м е т у, задля якої рушає «куток на куток» і «стінка на стінку» (у польській версії, нагадаю, було — «за хліб і свободу!»). І всі роки Юркової чоловічої зрілости припали акурат на цей історично безпрецедентний, і досі належно не оцінений за своїми культурно-антропологічними наслідками, період д е р ж а в н о г о п о л ю в а н н я н а м у ж ч и н. І ціле життя він був — утікаючою дичиною, котра шукала свою зграю.

…Я зрозуміла це тоді, в темному одеському бусику, повному напівп'яного гамору, за яким мало хто й розчув його невтішний плач. Він плакав, а коло нього стояв ударник, що за віком годився йому в онуки (коли не помиляюсь, то був ударник), поляпував його по плечу й розраював — недбало, повагом, із вивченими з екрана інтонаціями Сєрґєя Бодрова (сьогодні я б сказала — Сергія Жадана):

— Та перестань, Пако… Та ну, не вигадуй, Пако… Перестань, Пако… Нічого такого він не мав на увазі… Ми всі тебе любимо…

А «Пако» плакав.

Перед тим був іще один знаменний епізод. Щойно ми сіли в буса, прийшла вістка від організаторів: на радощах від того, як вдало пройшов захід, вони вирішили, в нападі одеської гостинности, почастувати нас місцевою екзотикою — «якщо група згодиться», забрати нас у море подивитись на нічне полювання на катранів. На жаль (мені й досі жаль!), «група» не згодилась. Усього дві душі, спраглі нового досвіду, зустріли цю пропозицію криками радости: Юрко Покальчук — і авторка цих рядків. Решта воліла до готелю: закуплене «пальне» заклично побулькувало в пакетах. Я обурилась: ви що, з глузду з'їхали, а ще поети називаєтесь, та коли у вас знов буде нагода побачити, як полюють на катранів?! — і підштурхнула Юрка: умов-но своїх музик, чейже вони, на відміну від цих жирних літературних котів, молодші, мають бути бистріші на підйом, а гуртом і решту вговтаємо… Юрко теж запалився, тупотів по проходу туди-сюди, як ведмідь по клітці, метушився, переконував: «Хлопці! хлопці!», — заклинав тим самим Гемінґвеєм, битвою з акулами в «Старому і морі», але «його хлопці» знай знуджено відгиркувались: їм було байдуже і до Гемінґвея, і до моря, і до нав'язливого «старого», що кудись їх тяг серед ночі, — і ото, відай, тоді котрийсь із них і бовкнув йому криве слівце, після якого всі акули пішли на дно…