Оксана Забужко - З мапи книг і людей [Збірка есеїстики]

І так воно в нього з ними й вийшло, як велить чоловіча присяга: від них він не став приховувати, що в нього рак, від них-таки в немочі прийняв поміч, яку сам усе життя звик надавати іншим, і саме один із них, уже «вольняшка», був при ньому до останку за доглядачку, — в здоров'ї й недузі, доки смерть не розрізнить: усе, як належить козакові.

«Гей ви, хлопці, бігом-бігом, замітає стежку снігом…» А пісня ця, між іншим, не застільна — поминальна. І, як усі наші народні реквієми («та зроби мені, брате, з клен-древа труну», і «козака несуть», і всі, скільки їх є…), призначена, нотабене, — для чоловічого хору.

Я вже згадувала, що він любив ставати в пригоді: як усі по-справжньому багаті люди (бо багатство — це не тоді, коли багато вкрав, а коли «беріть, у мене є ще»), щедро ділився всім, що мав, ще й досипав із верхом. При ньому згадувати про які-небудь свої плани — творчі, ділові, подорожні, які завгодно, — треба було вкрай обережно, бо всяку таку інформацію він зараз же сприймав як адресований йому особисто запит про допомогу — і вмикав усі свої наявні ресурси (навіть не хочу уявляти, скільки людей на тому паразитувало!). Така манера характерна для «сильних цього світу», котрі в кожному бачать прохача (і стороняться «випадкових зв'язків»!), — у Юрка ж, із його безтурботним «нестяжанієм», це було вииромінюванням сили куди більшої й глибиннішої, ніж та, що забезпечується банківським рахунком, — колись це називалося аристократизмом, нині, за браком ліпшого терміна, «харизмою», але принаймні ще розпізнається як прикмета певної людської породи, хай би й рідкісна. Але я тут про інше.

Навесні 2000-го я збиралася на місяць у Письменницький Центр на Родосі, і Юрко, про це почувши, своїм «королівським звичаєм», радісно на мене накинувся: він-бо теж там бував, іще на початку 1990-х, від іноземної комісії Спілки, коли ще були сподівання налагодити через Спілку культурний обмін і міжнародну співпрацю, у нього збереглися путівники по острову, взагалі купа потрібної інформації, люди, контакти, він усе мені передасть, я мушу обов'язково прийти до нього в гості!.. Після кількох дзвінків із нагадуванням — «ти коли до мене прийдеш?» — я таки вибралась у його «печеру Алі-Баби» на Лівому березі, де отримала цілий стос літератури, «повне родоське спорядження», з грецько-англійським словником включно (який, до речі, дуже мені потім придався!). Ми пили зварену Юрком за якимось особливим південноамериканським рецептом «термоядерно»-тахікардичну каву з крихітних чашечок, перестрибуючи з теми на тему, Юрко раз у раз «представляв» мені то один, то другий артефакт із тих, котрими рясно здобилася його «печера», — картини, маски, статуетки, матеріальні пам'ятки бурхливої біографії «всесвітнього горожанина», чи то пак — українського Колобка, котрий «і від діда втік, і від баби втік», і, можна не сумніватися, втече від кожного, хто схоче запхати його в сталий козуб із класифікаційною наліпкою, і тому саме Колобка слід би вважати першим «справжнім рок-н-рольщиком», бо це він, круглий, «гойдається й котиться», rocks and rolls, і нема йому впину, — і коли я затрималася біля книжкових стелажів, Юрко теж підоспів коментарем — похвалився, що оце саме перечитував Роберта Пірсіґа, «ось-о, я тобі зараз покажу», насолода неймовірна!..

— Кого-кого? — здивувалась я.

— Не знаєш? — своєю чергою, здивувався він.

Так, на додачу до «родоського пакета», я отримала від нього, бонусом, ще дві книжки в сумку (із застереженням: «але ці повернеш!») — два вижовклі, зачитані антикварні «пейпербеки» від Bantam Books, із тих часів, коли на сторінці з копірайтами ще перелічувалися всі перевидання, а слово «бестселер» означало не «макулатура», а «майбутня класика». Гарні, видать, були часи. Чи хто-небудь із нових поколінь уже повірить, що список бестселерів «Нью-Йорк Таймс» 1970 року складали «Дружина французького лейтенанта» Дж. Фаулза, «Подорож із моєю тітонькою» Ґрема Ґріна, «Острови в океані» Е. Гемінґвея, «Планета містера Семлера» Сола Беллоу, «Програні битви» Юдори Велті, «Багач, бідняк» Ірвіна Шоу, а «трешняком» вважалися — «Лав сторі» Ерика Сіґала та «Хрещений батько» Маріо П'юзо, публікацією яких Павличків «Всесвіт» здобув був собі в 1970-х «всесоюзну аудиторію»? (Втім, «Всесвіт» тут-таки швиденько й «погасили» — передавши Коротичеві, який усього за два роки вміло опустив журнал до приписаного «хохлам» провінційного рівня, звідки той більше так ніколи й не вигрібся, але тоді Юрко вже в ньому не друкувався: він уже не був «зятем Гончара», і КҐБ тягало його, як цуц ганчірку, аж доки він плюнув на готову до захисту докторську й утік у Заполяр'я, — і тільки в Гемінґвеєвому чотиритомнику 1979—1981 років — «найповнішому в СРСР», як ревниво була відзначила московська «Литературная газета», — з'явилися, відлунням по його короткій і яскравій перекладацькій кар'єрі, кілька оповідань із циклу про Ніка Адамса в ті самі «чотири руки» — «переклали Юрій Покальчук та Людмила Гончар»…)