Оксана Забужко - З мапи книг і людей [Збірка есеїстики]

Гадаю, річ у тому, що понад усе її цікавили люди. Це та настанова, котра у філософів зветься життєтворчістю, — (а послідовно здійснювана Соля була послідовна до методичности в усьому, хоч би що робила: «Я — німець», — казала жартома), ця настанова породжує в суспільстві наслідки глибокі й далекосяжні, одначе такі, яких не облічиш і під палітурку, для наочности, не вбгаєш. Не існує такого інструмента, щоб прорахувати, як розвивалося б українське літературне й інтелектуальне життя 1990-х, якби не було в ньому Солиного «ефекту присутности» — того магнітного поля, звідки постійно іррадіювали навсібіч її світлоносні імпульси. Її оцінки, навіть мимохідь зронені, переказували з уст в уста — і на них рівнялися. При ній, достоту як при Ахматовій, виструнчувались, бодай тільки внутрішньо, всі, друзі й недруги зарівно (навіть я, при всій нашій багаторічній зажилості, завжди з нею несвідомо «підтягувалась», і в мові, і в манері триматися, — подібно до наших старих аристократок, всіх отих «з дому» Косачівен, Лятошинських, Скоропадських, вона якось непомітно тебе дисциплінувала, змушувала «тримати рівень»). І вже зовсім годі уявити, скільки людей повсякчас «держало її в умі» — як своєрідну санкціонуючу інстанцію власним зусиллям (каюсь, і моєю відруховою реакцією на страшну звістку тієї новорічної ночі 2000-го, коли відринуло перше потрясіння, було зовсім уже еґоїстично-стеряне: а кому ж я тепер нестиму своє написане, на чий «вищий суд» чекатиму із завмиранням серця?..). Своєю присутністю Соля немов утримувала в нашій, такій тяжко занечищеній, суспільній і культурній атмосфері якийсь навдивовижу непохитний еталон гуманітарної норми — в тому первісному, високому значенні слова «гуманітарний», коли воно ще не відділилося від «гуманістичного», — мов світилася шляхетним металом, поруч із яким тільки й дається розпізнати підробку.

Безстрашність, гострий розум, насмішкуватість і абсолютне самовладання (за всі роки близького товаришування ні разу не згадаю, щоб Соломія підвищила голос!) загалом складають вибухову суміш завжди, в будь-якому середовищі. Одначе Солин авторитет творився, думаю, й дечим посутнішим і чи не рідкіснішим: її безупинною, несамовито інтенсивною, за Сартром мовлячи, «заанґажованістю» в безпосередній перебіг життя — в цьому сенсі її сміливо можна вважати останньою європейською «екзистенціалісткою без страху й догани». Вона таки справді щохвилини перетворювала світ довкола себе — свідомо, діяльно й цілеспрямовано: позиція невтручання, відстороненого споглядання була їй органічно чужа, її модусом вівенді був безнастанний завзятий діалог — із живими й мертвими, і то на всіх рівнях, до атомарного, «вуличного» включно. «Знов ти своєї — „нє проходітє мімо“?» — бурчала я, коли ми, вступивши в Бостоні до крамниці хутра, перечіпались об знудженого старушка-продавця — той тільки й спитав, якою мовою ми говоримо, і сповістив, що його батьки також колись приїхали з України, — ну, приїхали, то й приїхали, але Соля вже жвавенько щебетала: really, справді? а хто вони були — Ukrainians? Russians? Jews? Ах, єврейської віри — знаєте, а я в Києві мешкаю біля колишньої центральної синагоги, under the Soviets її, уявіть лишень, перетворено на ляльковий театр, але тепер, коли ми незалежні, синагогу знов буде відбудовано, — тема єврейського відродження в незалежній Україні розвивалась і набирала обертів, старушок (де й поділась його нудьга!), виструнчившись і втягнувши живота, дивився на Солю закоханими очима — можна не сумніватися, що йому випав один із найпам'ятніших днів за всенький час його хутряної служби, — я бурчати то бурчала — «нє проходітє мімо», або боротьба Соломії Павличко з українофобськими стереотипами серед американського єврейства! — проте не милуватися нею не могла: на моїх очах за яких п'ятнадцять хвилин вона найневимушенішим чином перетворила старушкові його батьків на «українців юдейської віри», подарувала йому іншу родинну історію, в якій, замість провербіальних погромів, теплилася свічками посеред Києва красуня синагога, і це було, далебі, презворушливо, — секрет же крився в тому, що зовсім не в «боротьбі зі стереотипами» була тут справа: просто Соля водномить відшукала з незнайомою людиною спільну тему — ту, що була щиро цікава їм обом. І так бувало завжди — і в усьому.

Між іншим, скоро вже зайшло за єврейське питання — розповідала, як перед першими виборами до Верховної Ради лютили її антисемітські листівки, що подекуди були з'явилися на стовпах: «Я просто бачити цього не можу, відразу здираю з м'ясом!» — гумористично-грізно розчепірювала для ілюстрації скорчені пальчики, ніби збираючись подряпати чиюсь «огидну» (улюблене слівце!) фізіономію (взагалі, як усі талановиті люди, була шалено артистична і з прекрасним почуттям гумору, тільки не акторськи-нав'язливим, як то найчастіше буває, — коли за всяку ціну тягнеться «ковдру на себе», щоб побавити публіку, — а дуже шляхетно дозованим, сказати б, «на гурманів»: наприклад, ніколи не розповідала анекдотів, зате напрочуд філологічно-винахідливо вміла потім «повернути» вам вашого анекдота у вигляді вплетеної в контекст цитати…). Згадую про ці розчепірені пальчики тому, що обурених тоді серед нашої інтеліґенції було чимало, але ні від кого іншого не випадало мені чути цього категоричного «здираю». Ситуація знакова, ба й символічна: обурення-бо — то не більше, ніж реакція на зовнішній подразник, українська історія здебільшого й розгорталася в такому-от «реактивному» способі («хіба-ревуть-воли-як-ясла-повні»!), а от простягти руку й здерти обурливий напис — здається ж, просто, ні? — то вже вчинок, або, як казали в давнину — «чин»: пряме проектування людиною себе на світ, не ре-акція — а таки «акція», латинське «дія» — без усякого принизливого «ре-». Акурат у цій «точці простягнутої руки» й починається заанґажованість — як запевняли екзистенціалісти, єдина моральна настанова, по-справжньому гідна людини. Соломія якраз і жила гранично активно, цебто на найвищому реґістрі людської гідности, і я, попри всі ритуальні самозапевнення про несповідимість шляхів Господніх, не можу позбутися гіркого відчуття, що в суспільстві не «реактивному», як наше, а бодай настільки «активному», як будь-яка з так званих «старих демократій» (де активність індивіда принаймні не збуджує в ближніх підозріливої недовіри та бажання негайно затлумити її на місці!), її вік не був би таким жахливо коротким — сил би вистачило на довше, і в фатальну хвилину вона, може, й не зомліла б, пішовши під воду… Тієї останньої своєї осени вона й узагалі була на межі виснаження, часто хворіла, і тільки десь незадовго до смерти переможно похвалилася, що нарешті навчилася казати «ні» на ті незліченні «соціальні замовлення», котрі продовжували сипатись на неї звідусюди: