Оксана Забужко - З мапи книг і людей [Збірка есеїстики]

— Чи ти ба, — кажу до Солі, - поглянь-но, Z.

Її реакція, як завжди, блискавична — поворот голови, електричний спалах пушистого волосся, виклично задерте підборіддя, вуста, складені в характерну переможно-лукаву, збитошницьку усмішку:

— Прекрасно! Хай бачить, як ми добре живем!

Нічого іншого «каналізації» бачити не належалося. Це був жорсткий принцип — сказати б, світоглядова засада, яку сповідувала сама й яку завжди палко заохочувала в інших: розпрямлятись. Не скиглити, не бідкатися, — «не ридать, а здобувати», як писав класик, і до того ж пам'ятати, що на нас, як на ґенерації «першопрохідців», лежить відповідальність за витворення нових культурних стандартів, «рольових моделей», а значить, кожен наш крок набуває ще й певної символічної ваги. «Купи собі гарне хутро, — вмовляла мене, коли я 1996 року одержала свій перший «великий» гонорар, від канадського видавця, — купи, квартиру все одно рано чи пізно відремонтуєш, а так буде тобі пам'ятка», — досі шкодую, що тоді її не послухала й не здобулася на цей, суто естетськи «відв'язаний» жест — справити собі щось безпотрібно-гарне, як хутро або антикварну цяцьку, коли на черзі є передніші «практичні» видатки: Соля добре знала, як багато важать такі жести на шляху внутрішнього визволення, зокрема й від принизливого диктату «житейського попеченія», і власне життя вибудовувала саме за цією логікою — ескалації свободи.

«Дистанційно» ми з нею були знайомі й «перетинні» по різних київських компаніях, від Інституту літератури до хрещатицької «Ями», бозна-звідколи, десь із середини 1980-х, — але особисто для мене наша дружба почалася з того дня, коли я вперше розгледіла, як їй несамовито трудно боротися за себе — цій, на позір, «дівчинці-мажорці», «лауреатській» доні й невістці, за соцстатусом належній до радянського привілейованого класу з усіма відповідними «бонусами», до шестикімнатної квартири в центрі включно (що за сучасними стандартами дорівнює мало не палацові нафтового олігарха!), — словом, предметові постійних заздрощів і насторожено-ревнивої уваги довкілля. Одного осіннього вечора, здається, 1989 року, коли центр Києва вже щонеділі клекотів мітинґами, ми разом верталися з якоїсь такої збіганки вечірнім Хрещатиком, і вона раптом, ні з того ні з сього, заговорила про своє родинне життя. Я спершу підтакувала в традиційній жіночій манері «як-я-тебе-розумію-бо-в-мене-те-саме» (немає спільности інтересів, чоловіка мало цікавить те, чим я живу, і т. д.), — «нас дуже зріднила дитина, — казала вона, — але ненадовго, тільки поки була зовсім маленька», — і я розгубилася: це вже виходило за межі звичайної балачки молодих жінок зі скаргами на своїх благовірних… На той час я ще не знала і тому не змогла відразу впізнати того, що відкрилось би досвідченішому оку, — прихованої за розважливою манерою говорити безодні самотнього відчаю, що штовхає сповідатися першій-ліпшій малознайомій людині, випадковому супутнику, — а я власне й була таким випадковим супутником, «дівчинка-мажорка» в чорному кашеміровому пальті з довгим шарфом (шик кінця 1980-х!) дибала поруч зі мною з гарячого виру розмов і суперечок про майбутнє країни — в свою «чорну діру», в осоружні їй чужі «хороми» (як їх потім завжди з непідробним жахом у голосі називала), наче у в'язницю, — чимдалі відтягуючи хвилину повернення, — і за мене вхопилась дорогою, як потопаючий за соломинку.

Десь тоді заклався між нами й отой алгоритм «старшої й молодшої сестри»: старша на два роки, Соля приблизно з такою самою форою в часі переходила всі головні для нашого покоління «пороги» жіночого внезалежнення — крах першого (раннього, ще відповідного всім добропорядним патріархальним канонам) шлюбу, а відтак завоювання й розбудова, за Вірджинією Вулф, «власного простору». В тому числі в прямому, неметафоричному сенсі: Соля перша з-посеред київської інтеліґенції, тайкома від усіх позичивши немалу як на ті часи суму, купила собі власне помешкання і гордо в'їхала в голі стіни з двома матрацами на підлогу, для себе й для Дани, — влітку 1991-го це було куди ризикованіше од сходження на Говерлу! (Вона завжди казала, що в помешканні на Еспланадній була щаслива, — що їй це «напророкували» попередні господарі, так і сказавши при від'їзді: «Мы здесь были счастливы, и Вы будете счастливы», — але гадаю, весь «секрет» полягав у тому, що там вона вперше сповна відчула себе господинею своєму життю; маленька Дана, яку вона водила із собою на мітинґи, конференції й літературні вечори, вписувалася в тканину того життя напрочуд гармонійно, хіба що під час захопленої маминої телефонної розмови про Ніцше чи Гайдеґера — бо то ж була пора, коли ми жадібно надолужували прогалини в своїй радянській освіті, допавшись до раніше неприступної лектури [123], і Соля з місіонерським запалом розбудовувала «Основи», яструбом налітала на кожен український переклад, доти закопаний на безвік у спецфондах, слухай, казала, я тут у твоїй монографії побачила посилання на «Бунт мас», чий переклад? Бурггардта? дуже добре, занотовую! — отож у розпалі якої-небудь такої розмови в трубці зненацька міг озватися нетерплячий дитячий голосок: «Мамо, я хочу какати!» — я реготала: ось тобі й маєш «людське, надто людське»! — Соля, посміявшись, казала: «Вибач», клала трубку й ішла виконувати материнські обов'язки, — і все воно під ту пору поєднувалося в неї з якоюсь воістину античною, повносилою й життєрадісною «енгармонійністю»…).