Оксана Забужко - З мапи книг і людей [Збірка есеїстики]

Взагалі, як усі душевно цнотливі люди, інстинктивно уникала моралізаторської дидактики, загальних приписів «на всі випадки життя», — обмежувалася тим, що виносила конкретні присуди «по факту справи», безкомпромісні, мов розчерки червоним чорнилом. Тому чи не єдиний раз, коли мені запам'яталося в її вустах щось подібне до виголошеного «креда», теж пов'язаний із конкретною житейською історією, в якій наш спільний знайомий (доволі брутальний еґоїст!) звинувачував свою забиту-замотеличену жінку, що та, мовляв, не вміє «будувати сім'ю».

— Угу, «стройкі народного хозяйства»! — саркастично прокоментувала Соля (за довгі роки у нас із нею, як то водиться, виробився спільний сленґ), — а відтак, змінивши тон на добросердий, і навіть мало не з ноткою жалю до когось, хто може не розуміти таких простих речей, зрезюмувала — як припечатала:

— Людиною треба бути!

Справді — так, здавалось би, просто. Тільки щоб навчитися цього найвищого з мистецтв — бути людиною, — не раз замало буває й цілого життя.

А от їй це виходило без жодних зусиль.

Довкола неї завжди виром вирувало од людей, планів і проектів, — таки достоту як на «стройках народного хозяйства», тільки в міжнародному масштабі. Її майбутнім біографам (повинен же коли-небудь і в Україні розвинутися жанр повноцінних великоформатних біографій!) можна наперед поспівчувати: не уявляю, скільки часу знадобиться, щоб документально, день по дню, відновити несамовиту подієву щільність, повсякчасну гіпернасиченість її життя безугавним, кипучим культуротворенням (що для мене особисто залишається геть незбагненним — це, як вона примудрилася за ці останні роки, в свій зрілий період — після «Дискурсу модернізму», — ще й працювати по київських і московських архівах над монографією про Агатангела Кримського: коли восени 1999-го я почула від неї, що книжка майже готова і що роботи над нею залишається ще «десь на місяць», то першої хвилини не повірила, — так, ніби вона на моїх очах витягла з капелюха живого кролика…). При її завжди підтягнутому наставленні й органічному невмінні скаржитися це викликало тільки захоплення — що от, мовляв, Соломія завжди «все встигає», а десь «у перерві» між лекціями в Могилянці, феміністичним семінаром, консультаціями в адвоката щодо перереєстрування «Основ», засіданням у Будапештській Освітній Раді Фонду Сороса, добуванням міжнародного ґранту для Львівського університету, статтею для «Сучасности» про новий роман Аскольда Мельничука («Скільки він зробив для української літератури, а в нас його й не знають!»), візитом до Даниної вчительки й клопотанням луснутою у ванні трубою («вода текла до сусідів, і неможливо було знайти, де дірка… розбили стіну, підлогу, etc.» [125]) потрапляє ще й змотатися — так собі, між іншим, — на деньок-другий через Атлантику прочитати лекцію в Єйлському університеті («Я себе питаю, навіщо я це роблю?» — казала з меланхолією, яка мала б уже тоді насторожити, — і зараз же віджартовувалась: «Все то „алчность проклятая“!», — уже потім, після катастрофи, я почула від одного з її Єйлських слухачів — аж по серцю пороснуло: «Вона була тоді така замучена, просто страшна, видно було, що їй треба елементарно виспатись…»). Хто зумів би розгледіти, що «залізна леді» насправді зовсім не «залізна» — а хрупка дівчинка-дюймовочка, яку треба носити на руках?.. (та вона б і випручалась! — не терпіла «телячих ніжностей», усіх тих обіймань-цьомкань, що їх інфантильніші жінки, за дівчачою підлітковою звичкою, вправляють наліво й направо, — ніби невидимий застережний знак на собі носила: «По голові не гладити!»). Тому-таки Й. Бродському належать жорстокі й слушні слова: «Только пепел знает, что значит сгореть дотла». Це, далебі, правда, і нема безпліднішого заняття, аніж намагатися заднім числом, у плюсквамперфекті, вирахувати, чи міг би рано згорілий небіжчик уберегтися, якби жив «ощадніше» й більше вважав на себе-коханого, а не на те, скільки його жде з усіх сторін незробленої роботи… Але я про інше — про те, що зветься вже не індивідуальним, а історичним фатумом.

Може, головна трагедія Соломіїного життя полягала в тому, що при страшенній «розрідженості» українського культурного простору, його віковій «окраденості» з освіченої верстви, її мало не на всіх тих ділянках, котрі вона так завзято «закривала собою», таки справді, об'єктивно, н е б у л о к о м у п і д м і н и т и, — навіть підстрахувати, поза сферою суто академічною, не завжди було кому. (Якби доля вділила їй іще бодай із десяток років фори, вона з певністю встигла б виростити — і в книговидавничій справі, і в літературній критиці — кваліфіковану зміну: передавши молодшим не саму тільки суму знань, а, набагато важливіше, — станівку систему вартостей, те, без чого якраз і не може повноцінно відбутися ні книгарство, ні критика, взагалі культура в автентичному сенсі…) Але вона була одна — і незамінна. Це, до речі, знов ad memoriam грядущим історикам: людей, які серед нашої «пострадянської» культурної пустки-заглади заходжувалися «з нуля» щось конструктивного, зі стратегічним прицілом на майбутнє, б у д у в а т и (байдуже, що саме, — навчальний заклад чи телеканал, арт-галерею чи музичний фестиваль, — щось, що працювало б не на власний добробут або принаймні «не лише» на нього, а на культурну інфраструктуру країни), — таких людей, у масштабі 52-мільйонної нації, було так мізерно мало, що вони, хай би до яких різних фахових сфер належали, творили єдине середовище, — і те середовище Соля великою мірою «зшивала» собою «на живу нитку»: ентузіастично й вельми дієво підтримуючи кожну щиросерду ініціативу, всіх між собою невтомно знайомлячи й зводячи докупи з якнайприхильнішими рекомендаціями (взагалі, попри її позірну «суворість», треба сказати, що про людей вона відгукувалася значно ліпше й сердечніше, ніж багато з них вартували, — кожному згори видавала щедрий «кредит довіри», а коли наставало розчарування й черговий багатообіцяючий «культурний діяч» виявлявся, за її виразом, «жабою в болоті», реаґувала без пересади, «по-виробничому», з гумористичною діловитістю — «А, цей? Я його вже скреслила!», — моя улюблена фраза в її лексиконі, до того ж і вельми ужиткова, бо «скреслювати», гай-гай, доводилося таки багатьох…). За всім тим стояла велика — просто-таки необлічимо велика! — робота, і Соля, знов-таки, «все встигала»: і перечитати гори дебютних рукописів як член журі конкурсу «Смолоскипа», і з'їздити з лекцією в Одесу до Кармели Цепколенко на «Два дні й дві ночі», і подарувати Олександрові Роднянському (коли «1+1» був іще в кондиції творчого пошуку!) ідею нової програми (встигла вийти тільки одна передача — з її власною участю), і заскочити в галерею до Євгена Карася на Андріївському узвозі, де вирішувалися долі українського мистецького руху («Ой, я так це люблю!» — тішилась, блукаючи зором по стінах із розвішаними полотнами), і в складі ініціативної групи підготувати з'їзд майбутньої АУП, коли 1996 року відбувся розкол Спілки письменників, і навіть, страх сказати, повних два дні відгаратати «по-чорному» синхронщицею з англійської (а пекельнішої праці за цю взагалі важко собі уявити, та ще й горло тоді мала застуджене!) — на прохання Леоніда Фінберга, що припровадив був до Києва якусь відповідальну (вже не пригадую, яку саме) єврейську делегацію для зустрічі з київською інтеліґенцією, — перелічую навмання, як спадає на думку, а більш-менш вичерпний перелік зайняв би десятки сторінок… Розуміється, її й найзвичайнісінько експлуатували, і не раз (а вона не вміла казати «ні»!), — але більше все-таки пошукували ідейної та моральної підтримки, і вона натхненно ширяла в тій атмосфері творення, переливаючись, як живе срібло, — і чудесним чином її консолідувала.