Оксана Забужко: З мапи книг і людей [Збірка есеїстики]

Реформаторство Горбачова було вже прямо «малахіанським», аж до буквальних тавтологій, мов справді за текстом п'єси («сухий закон», указ про солдатських матерів і т. д.), — і з тим самим кінцевим результатом: бордель валиться, самотній «народний Малахій» сидить на сцені серед руїн і грає на дудочці, а бабця-прочанка — «народ», що був йому ввірився, — боязко запитує в глядачевої зали: то де ж тут дорога до Єрусалиму? (фінал, що його зацитував у тих-таки 1980-х інший режисер, Тенгіз Абуладзе, в фільмі «Покаяння»: там також з'являється бабуся й питає «дороги до храму»). Такі сюжети значно краще віддають «повітря доби», ніж сотні документальних репортажів, і без них годі зрозуміти чи не головну характеристику радянського комунізму — його наскрізну, ґротескову т е а т р а л ь н і с т ь, «постановочність» («Мама, — пригадую дитячий голосок у тролейбусі, — а Брєжнєв настоящій, ілі только по тєлєвізору?»), — театральність, котра нині пишним цвітом буяє в публічній політиці вже далеко не тільки посткомуністичних країн. Зона «нового жаху», відкрита Чорнобилем, іще й тому була така трудноприступна всередині країни для культурного «перетравлення», що Чорнобиль був с п р а в ж н і м — жорстоким пробудженням од гіпнозу вічних симулякрів.

У цьому сенсі фон Трієр ближчий не до Тарковського, а таки до Куліша, який виправдовувався перед радянськими цензорами за тією ж логікою, що фон Трієр перед журналістами: хотів, мовляв, показати душевну хворобу, — і рецензенти різних «Пролетарських правд», крізь зуби визнавши «світовий клас» вистави, переходили на прокурорський тон: «Чи треба радянському театрові займатися психопатологією?» ( Вісті . 12.12.1929 p.), — із поправкою на лексикон, це саме закидали й фон Трієрові після «Антихриста».

Тут, між іншим, криється головна слабкість усієї Трієрової есхатології: його герої можуть впадати в розпач або спокійно чекати кінця, але навіть не пробують в и й т и з а м е ж і с в о є ї к у л ь т у р и, щоб намацати собі хоч наостанці таку конче потрібну людині психологічну підтримку в тому, що «хтось колись уже був до цього додумався» (розгублена Клер згадує тільки про те, що можна «відкоркувати вино», тобто влаштувати собі «правильні» — «nice» — поминки, але ніхто не згадує ні про католицизм, ні про юдаїзм, про які залюбки говорить режисер інтерв'юерам, ані бодай про Страшний Суд, ренесансними зображеннями якого мстива Джастін, гадаю, мала би тішитися більше, ніж «Мисливцями на снігу»). Можна, звісно, прийняти як версію, що вся друга частина «Меланхолії» — це продукт хворої уяви Джастін, але тоді доведеться визнати, що й цю ідею автор запозичив у Тарковського: це в «Офірі» герой, урятувавши світ од ядерної смерти, виявляє на ранок, що ніхто з домашніх не пам'ятає ні повідомлення по ТБ, ні втрати телефонного зв'язку, ні землетрусу з передзвоном скла в буфеті, і глядач у принципі вільний стати на точку зору більшости — що нічого цього й не було, а старий Александер просто з'їхав з глузду.

«3 України? — запитує Холін у Маші. — Чому? — Ну… Красива, вперта…». Для покоління моїх батьків у 1962 році почути таке з російського екрана було подією: на той час Україна була остаточно «замирена» (про «Велику» я вже казала, Західна ж, приєднана у висліді Другої світової війни, припинила збройний опір приблизно на кінець 1950-х), але згадувати будь-що українське на «загальносоюзному рівні» офіційно ще допускалося лише в тих контекстах, які, кажучи тодішнім партійним ньюспіком, «сприяли зміцненню непорушної дружби українського і російського народів» — і, Боже збав, не містили натяку на те, що ці народи чимось різняться. Тож для нашої колоніальної інтеліґенції, приниженої й застрашеної, те компліментарне «вперта!» прозвучало мало не політичним меседжем, і КҐБ після того мусило зорганізовувати цілу спецпровокацію, щоб «посварити» її з Тарковським (див. про це: Вадим Скуратівський. «Андрєй Тарковський і Україна», KINO-КОЛО (14), 2002).

Далі цит. за: «Z Andriejem Tarkowskim rozmawiają Jerzy Illg, Leonard Neuger», Res Publica (1), Warszawa 1987, s. 137—160.

Два таких перепоховання увійшли в українську культурну й політичну історію як символічно-знакові події: у XIX столітті — перевезення тіла національного поета Тараса Шевченка з Петербурга до Канева, що вилилося в першу масову маніфестацію українського руху (травень 1861 року), у XX столітті — перевезення до Києва тіла іншого великого поета, Василя Стуса, загиблого (за деякими версіями — убитого) 1985 року в радянському таборі для політв'язнів (листопад 1989 року). Заповіт Довженка поховати його в Україні не виконано й досі, через 55 років після його смерти, і доступ до його архівів, що зберігаються в Росії (в тому числі в Центральному Архіві ФСБ та Архіві Президента Російської Федерації), досі залишається вкрай проблематичним (див. про це: Безручко О. В. Невідомий Довженко . — K.: Фенікс, 2008. — С. 5—21).