Оксана Забужко: З мапи книг і людей [Збірка есеїстики]

Цит. за: ЯММ-1. — С. 241.

У своєму opus magnum — «Історичній фонології української мови» (див.: Бібліографічні пояснення, 9 ) — ЮШ у «Вступних заввагах» («Підходи до історичної фонології української мови». — С. 55—68) реконструює повну ґалерею своїх попередників у світлі безсторонньої наукової оцінки, але й поза тим він упродовж своєї кар'єри присвятив чимало уваги поверненню в лінґвістику здобутків репресованих українських мовознавців 1920-х років (про Всеволода Ганцова й Олену Курило в укр. версії див. 8 ).

Докладніше про це див.: John P. C. Matthews. The West's Secret Marshall Plan for the Mind // International Journal of Intelligence and Counterintelligence . Vol. 16. Issue 3. July 2003. P. 409—427. (Стаття доступна в інтернеті).

Великому Кобзареві — гідну шану. Слово до українців, до української громади в США, до «Комітету пам'ятника Шевченку» // Григорій Костюк. Зустрічі і прощання. Спогади у двох книгах . Кн. 2. — K.: Смолоскип, 2008. — С. 483—487. (Там-таки наведено фотокопію з першодруку в газеті «Літературна Україна»).

Покійний голова НТШ у Львові, член-кор. АН УРСР та НАН України д-р Олег Романів (який був ініціатором перевидання «Енциклопедії українознавства» в Україні) згадував «перебіг наради 1959 р. в кабінеті директора Інституту машинознавства й автоматики АН Г. В. Карпенка. На цьому зібранні директор поінформував присутніх про хід наради в ЦК КПУ, на якій говорилося, що у відповідь на енциклопедичну діяльність українських націоналістів партія ставить питання про випуск УРЕ» (О. Романів. Довгий, тернистий шлях українства до самопізнання // Енциклопедія українознавства. Т. 1. — Львів: НТШ у Львові, 1993. — С. XVI).

Jerzy Giedroyc. Autobiografia na cztery ręce / Oprac. i posłowie Krzysztof Pomian. — Warszawa: Towarzystwo Opieki nad Archiwum Instytutu Literackiego w Paryżu, 2006. — S. 199. Нагадаю, що первісно Ґедройць пропонував підготувати антологію українських письменників-жертв сталінського режиму таки ЮШ, а вже той порекомендував доручити її Юрієві Лавріненку (в списку вміщених у передмові Лавріненкових подяк найперша складається ЮШ «за щиру допомогу матеріялами і в редакційній праці», — подібним безкорисливим способом ЮШ доклався до сили-силенної видавничих проектів, і не завжди йому дякували).

Третього, за СРСР провідного гравця цієї історичної драми — імперський центр — я тут полишаю на боці, але показово, що він і далі «реаґує» на «націоналістичні диверсії» (читай, на сам факт існування української культури, ніяк не зв'язаної з російською) за тією самою інерцією радянської «контрпропаґанди»: анекдотичний казус, коли 2006 року групу українських поетів запрошено виступити на ювілейному вечорі Франка в Москві під оголошенням, нібито в Україні Франків ювілей не відзначається, і їм ніде виступити (див. про це: Антон Санченко. Шість камінців у ставок сучліту // Арьергард : Альманах. № 4. — К.: TOB: Антикварна Сучасність, 2010. — С. 357—358), — далеко не поодиноким приклад усе того самого, прокручуваного вже автоматично, як саундтрек із вимкненим зображенням, демонстрування «турботи партії і уряду про розвиток української культури». Попри всю ґротесковість таких сюжетів, в інформаційній війні Кремля проти України їх використовують доволі широко, і нерозуміння серед молодшого покоління українців їхніх витоків і природи в черговий раз унеможливлює відповідь українських еліт на черговий історичний виклик.

Юрій Шевельов. У затінку совиних крил // ВП-1. — С. 334—348.

Єжи Ґедройць та українська еміґрація. Листування 1950—1982 років / Упоряд., переднє слово і коментарі Боґуміли Бердиховської / Пер. з англ. та польськ. — K.: Критика, 2008. — С. 566—594.

Тут і далі прямою мовою передаю тільки ті репліки, за дослівність яких ручуся.

ЯММ-2. — С. 242.

Гадаю, це початок прекрасної дружби (англ.)

Див. про це: ЯММ-1. — С. 290; ЯММ-2. — С. 135. Обидві згадки, хоч і принагідні, не залишають сумнівів у характері зустрічі, значно більше схожої на бесіду з офіцером безпеки, ніж на діалог двох діячів культури: «Він (П. Загребельний. — О. 3 .) намовляв мене відвідати Київ, казав, що я був би там потрібний. Я сказав йому:

— Нащо я вам потрібний? У вас є Косач, він може розповісти про все, що діється тут.

— Ні, — відповів Загребельний без дальших коментарів, — ми його не цінимо і довіри не маємо. Він нам потрібний тільки як небіж Лесі Українки» (ЯММ-2. — С. 135).