Юрій Сорока - Похід Сагайдачного на Москву. 1618

Після повалення Лжедмитрія I, як свідчать історичні дослідження, на території Московського царства залишалося багато українських козаків. У 1607 році вони були під прапорами самозванця Петра, донського козака з Мурома, який назвався сином царя Федора Івановича, народженим від його дружини Ірини. Петро, який визнавав своїм родичем покійного Лжедмитрія I, після його загибелі вирішив спробувати власного щастя і здобути московську корону. Для цього, об’єднавшись із військами князя Григорія Шаховського, він виступив проти Василя Шуйського, який в той час був формальним царем. У розпорядженні Петра були, крім українських, донські, волзькі і терські козаки. Об’єднати сили з Шаховським Петро планував у Путивлі, куди і рушив з усією армією, захопивши і пограбувавши по дорозі місто Цареборисів, назване на честь Годунова. Об’єднавшись у Путивлі з Шаховським, армія чергового претендента на престол рушила до Тули, де була посилена за рахунок загонів ще одного бунтівника – Івана Болотникова. Однак далі Тули Петру просунутися не вдалося. Через кілька днів після прибуття туди він був захоплений вірними Шуйському людьми, в кайданах відправлений до Москви, де незабаром його й повісили разом зі своїми невдалими прихильниками.

Решта українських козаків вирішила податися до Лжедмитрія ІІ, який стояв табором в Орлі, маючи під своєю рукою кілька тисяч московських людей і чотири тисячі поляків на чолі з князем Романом Ружинським. У загоні українських козаків на той момент, за даними Д. І. Яворницького, налічувалося близько трьох тисяч запорозьких і городових козаків. Далі, як можемо здогадуватися, українські козаки перейшли під начало Ружинського. Князь за наказом Лжедмитрія II рушив на Москву. Витримавши під селом Кам’янкою, що знаходиться між Орлом і Болховом, бій з царською раттю, Лжедмитрій II продовжив похід.

Бій під Кам’янкою нам цікавий тим фактом, що в ньому згадується про участь запорозьких козаків. Саме запорожцям князь Ружинський наказав порубати двісті німецьких ландскнехтів, які раніше були на московській службі, на чолі з командиром Ламсдорфом. Причиною такого жорстокого вчинку стали таємні переговори Ламсдорфа та Ружинського напередодні битви. Під час переговорів командир ландскнехтів пообіцяв перейти під час бою на бік поляків, але з якоїсь причини не зміг здійснити задуманого і до останнього захищав відхід розбитих військ Дмитра Шуйського і Василя Голіцина.

У міру наближення Лжедмитрія II, прозваного Тушинським Злодієм, до Москви, число його прихильників безперервно зростало. Зростала й чисельність українського загону. За деякими даними, під час вступу самозванця в Тушино при ньому було вже тринадцять тисяч «запорозьких черкасів», як називали москвичі українських козаків.

З початком 1608 року запорожці брали участь у кількох битвах проти воєвод Андрія Ртищева і Фоми Подщипаєва. На початку січня в бою при селі Батневка українські козаки завдали важкої поразки воєводам. За записами московських очевидців, близько п’яти сотень ратних людей Ртищева і Подщипаєва «були порубані, як трава». Перелякані воєводи з рештками розбитого війська змушені були спішно відступати в Устюжну, де, сховавшись за міськими укріпленнями, пережили жорстоку облогу, яка закінчилася лише 10 лютого. Цікавий той факт, що після того, як запорожці, які в силу свого характеру не любили довгих облог, пішли з-під Устюжни, серед городян закріпився звичай 10 лютого кожного року співати подячний гімн Господу за порятунок від ляхів. Звичай лишився до теперішнього часу. Думається, багато неприємних моментів довелося пережити міщанам Устюжни, розглядаючи чубатих запорожців з висоти міських стін.

Не всі запорожці, які брали участь у громадянській війні, взяли сторону Лжедмитрія II. Так, відомий, наприклад, факт, що паралельно з козаками, що діяли під проводом Ружинського, у володимирських землях сваволив досить великий загін на чолі з якимось отаманом Наливайком. Цілком можливо, родич того самого Северина Наливайка, якого кількома роками раніше польська влада стратила за бунт в Україні. Козаки Наливайка лютували без усякої міри. Вони каменя на камені не залишили від поселень, які зустріли на своєму шляху, страчували кожного, хто насмілювався чинити опір. Їх саджали на палі, вішали на гак за ребро, здирали з живих шкіру і просто вбивали, демонструючи лютий норов і дикі традиції, які панували на війнах того часу. Жорстокість Наливайка так сколихнула Московське царство, що навіть Тушинський Злодій, Лжедмитрій II, був розгніваний діями козаків. Він наказав схопити і стратити козацького отамана. У результаті Наливайко уникнув своєї долі лише завдяки заступництву литовського канцлера Лева Сапеги, йти проти волі якого Лжедмитрій II не міг. Він обмежився лише докорами Сапезі, після чого козаки Наливайка ще довгий час продовжували сваволити, наводячи тваринний жах на люд Московського царства.