Юрій Сорока - Похід Сагайдачного на Москву. 1618

Перший етап громадянської війни був закінчений, що зовсім не означало, що порядок у державі, яка звикла жити під сильною рукою і тепер знемагала від анархії, буде швидко відновлений. Крізь прозорі кордони Московського царства кинулися цілі полчища шукачів пригод, авантюристів і «солдатів удачі» всіх мастей. Найактивнішу участь у тій війні взяли й українські козаки. Вони воювали то на боці польських феодалів, жадібних до землі московських бояр, то на боці своїх отаманів, метою яких був здебільшого «хліб козацький», тобто військові трофеї. Ні для кого не є секретом, що сама організація козацького війська взагалі, та Запорозької Січі зокрема, передбачала постійну участь козацтва у війнах і збагачення за рахунок тих самих трофеїв. І в цьому плані запорожці мало чим відрізнялися від найманих ландскнехтів, які шукали свого військового щастя, наймаючись на службу до монархів і феодалів Європи. Звичайно, сказане мною не зовсім в’яжеться з тим поняттям «Запорозька Січ», яким ми звикли трактувати цей феномен козацької республіки. Але хочу зауважити, що мова не йде про Січ та її роль у побудові української державності. Мова йде лише про окремі, так би мовити, «ініціативні групи» козаків. Як пише Яворницький у своїй «Історії запорозьких козаків», «…важливо лише те, що з появою Лжедмитрія в Росії настав смутний час, а це завжди бажано було для всього козацького стану, яке шукало скрізь здобич та військову славу…» Що ж, хліб козацький на те і хліб козацький, щоб добувати його в бою. Тут хотілося б зупинитися детальніше на хронології участі українського козацтва в московській Смуті, бо це допоможе нам зрозуміти причини появи двадцятитисячного козацького корпусу Сагайдачного під стінами Кремля.

У Д. І. Яворницького зустрічаємо цікаву інформацію: «У той час, як запорозькі козаки повернулися з шведського походу на Низ, у них з’явився чоловік, який потім потряс основи російської держави і ледь не став причиною підпорядкування Росії польській короні [3] Назва Росія з’явилася значно пізніше, в XVIII столітті, тому до Московської держави початку XVII століття його застосовувати не зовсім вірно. Однак Д. І. Яворницький писав саме так, очевидно, з практичних міркувань – будучи і без того визнаним «крамольником», він не хотів вступати в будь-які конфлікти з царською цензурою. ( Приміт. авт .). , – це Лжедмитрій I, або названий Дмитрій царевич…»

Що з цього випливає? А те, що, готуючись до вторгнення в Московію, Григорій Отреп’єв намагався заручитися не тільки підтримкою польської корони і магнатів, але і підтримкою козацтва, розглядаючи його як вагомий силовий аргумент в майбутній війні. І подальші події свідчили, що його розрахунок виявився вірним – українське козацтво показало себе в наступних боях набагато краще, ніж зарозуміла польська шляхта.

Спочатку армія Лжедмитрія I складалася з кількох тисяч поляків, трьох тисяч підданих Годунова, які перейшли на його бік, і двох тисяч донських козаків. Але вже в місті Севську до Лжедмитрія приєдналися дванадцять тисяч українських городових і запорозьких козаків. Армія більш ніж значна, особливо якщо взяти до уваги, що вісім тисяч із козаків були кіннотою, а чотирьохтисячний піхотний загін мав при собі дванадцять гармат. Як указують деякі джерела, Лжедмитрій найбільше зрадів запорозьким козакам, бо багато чув про їхню мужність і військові вміння. Але навіть при такому стані речей Отреп’єв удавився першим млинцем. У битві, яка відбулася в січні 1605 року при селі Добриничах, неподалік від Севська, військо Лжедмитрія I, в якому налічувалося двадцять тисяч бійців, зазнало поразки від шістдесятитисячної армії ратників царя Бориса Годунова під начальством князів Федора Мстиславського і Василя Шуйського.

Почав бій сам Лжедмитрій I. Він з кавалерією атакував один із флангів царського війська, зім’яв і перекинув його, після чого спрямував свої зусилля на центр побудованих укріплень Шуйського і Мстиславського, прагнучи знищити стрільців, які там перебували, силами українських і донських козаків. Проте стрільці мужньо витримали удар кавалерії. Прикриваючись рухомими укріпленнями, які були побудовані з саней обозу, вони зустріли козаків потужними мушкетними залпами, після яких ті почали спішний відступ, несучи досить відчутні втрати. Слідом за кіннотою почала відступати й піхота Лжедмитрія I, що могло б призвести до неминучої катастрофи, якби в бій не вступила запорозька артилерія. Козацькі гармаші відкрили вогонь картеччю по стрільцях, які кинулися переслідувати втікаючих ворогів. Цим вони врятували становище армії Отреп’єва. Правда, ціною власних життів – майже всіх їх знищили розлючені власними втратами стрільці. Повержений Лжедмитрій I змушений був рятуватися втечею до міста Путивль, звідки пізніше і почав свій переможний похід на московський престол, до влади та безславної смерті від рук бунтівників Василя Шуйського.