Юрій Сорока - Похід Сагайдачного на Москву. 1618

Усе ж, незважаючи на видиму простоту, на шляху реалізації плану посадити на престол Лжедмитрія, у Вишневецьких і Мнішека виникли деякі труднощі. Так, наприклад, канцлер і коронний гетьман Речі Посполитої Ян Замойський не висловився на підтримку війни і мотивував це тим, що для такого кроку потрібно заручитися сприянням сейму. Будучи людиною розумною і прагматичною, Замойський не міг не розуміти, що Річ Посполита, ослаблена протистоянням з Османською імперією, не цілком готова до війни з Москвою. Однак тут у перебіг подій втрутився польський король Сигізмунд III Ваза. Він бажав, щоб задум по зведенню Отреп’єва на престол у Москві був здійснений. У короля були свої інтереси у протистоянні з Москвою. І ці інтереси по більшій частині зумовлювалися католицькою експансією на схід, яку проводив Рим за допомогою ордену єзуїтів, таємним членом якого був король Сигізмунд.

Після монаршого втручання рішення було знайдено досить швидко: походу царевича Дмитрія на Москву було дано статус приватного підприємництва. Король прийняв Отреп’єва навесні 1604 року, визнав його спадкоємцем царського трону і пообіцяв йому сорок тисяч злотих на рік з правом набору для своїх цілей шляхетського війська. У тому ж 1604 року, 17 квітня, Григорій Отреп’єв прийняв католицтво, після чого почався похід Лжедмитрія І на Москву. Його похід поклав початок чотирнадцятирічній громадянській війні в Московському царстві. Тій, яка отримала назву Смута і була закінчена лише в 1618 році після походу польського королевича й українського гетьмана Сагайдачного.

У 1604 році військо Григорія Отреп’єва перетнуло кордон Московського царства, поклавши початок тривалій і кривавій громадянській війні. Практично з перших днів уторгнення загарбники почали здобувати безліч перемог. Велика кількість міст, таких як Моравськ, Чернігів, Путивль і деякі інші, здалися Лжедмитрію без більш або менш значного опору. Вислане назустріч інтервентам Борисом Годуновим військо під керівництвом московського воєводи Ф. І. Мстиславського було розбито біля Новгород-Сіверського, що дозволило організаторам походу розраховувати на досить швидкий успіх. Довершила катастрофу смерть Годунова. Цар помер 13 квітня 1605 року, після чого армія практично відразу зрадила його наступнику, 16-річному Федору Борисовичу, який був скинутий 1 червня цього ж року і 10 червня убитий разом з матір’ю. 20 червня 1605 року під загальну народну радість Лжедмитрій I тріумфально вступив у Москву. Московські бояри на чолі з Богданом Бєльським публічно визнали його законним спадкоємцем трону. 24 червня рязанський архієпископ Ігнатій, що ще в Тулі підтверджував права Дмитрія на царство, став патріархом. Таким чином, Григорій Отреп’єв отримав офіційну підтримку православного духовенства, що було не менш важливим, ніж підтримка Боярської думи. Вже 18 липня в столицю була доставлена цариця Марфа, яка визнала в самозванці свого сина, а незабаром, 30 липня, відбулося вінчання «царевича Дмитрія» на царство.

Царювання Лжедмитрія I було ознаменовано орієнтацією московської політики в бік Польщі, а також деякими спробами реформування внутрішньополітичного устрою держави. Однак блискавичні перемоги Лжедмитрія I закінчилися так само швидко, як і почались. Невдоволення царем великої частини боярства призвело до того, що відразу після прибуття його до Москви князь Василь Шуйський, використовуючи посередників, почав поширювати чутки про самозванство царя. Відданий Лжедмитрію I воєвода Петро Басманов розкрив цю змову, і 23 червня 1605 року Шуйського схопили, після чого засудили на смерть, помилувавши лише безпосередньо біля плахи. Але Шуйський був далекий від каяття. Практично відразу після несподіваного звільнення від смертельної небезпеки він продовжив збирати під своїми прапорами опозицію новому царю.

На свою сторону Шуйський привернув князів В. В. Голіцина та І. С. Куракіна. Заручившись підтримкою ратників новгородсько-псковського загону, який стояв під Москвою і готувався до походу на Крим, змовники організували державний переворот. В ніч з 16 на 17 травня 1606 року боярська опозиція, скориставшись озлобленням москвичів проти польських шляхтичів, які з’явилися до Москви на весілля Лжедмитрія I і не думали приховувати свого статусу нових господарів Москви, підняла повстання, в ході якого самозванець був убитий.