Проте після Другої світової війни значно конструктивнішим став діалог польської та української еміграції як у Європі, так і за океаном. Особливо толерантну позицію щодо України та українців зайняла редакція польської «Культури» в Парижі, яка пропагувала єдність антикомуністичних сил у боротьбі з тоталітарними режимами у Східній Європі, обґрунтовувала непорушність повоєнних кордонів, зокрема України та Польщі. Відчутною була допомога польських інтелектуалів – діячів «Солідарності», журналістів, науковців, церковнослужителів – українським дисидентам у 80 – 90-ті роки ХХ ст., коли в Україні подолано комуністичну диктатуру й розпочато перші демократичні реформи.
Сучасна Україна знову потребує зовнішньополітичної, матеріально-технічної, військової і моральної підтримки сусідньої Польщі та інших країн. Важливо також об’єктивно досліджувати нашу спільну історичну спадщину. Історична наука, зазначав відомий німецький науковець Йорн Рюзен, – це культурна практика детравматизації. [33] Рюзен Й. Нові шляхи історичного мислення. – Львів, 2010. – С. 215.
Власне, пропонована книга нарисів – це толерантний погляд на українсько-польські відносини міжвоєнної доби, уроки та наслідки яких є актуальними й сьогодні.
Руслана Давидюк
«Весь сенс нашого перебуванняза кордоном – у праці для України»:
Наддніпрянська еміграція у Східній Галичині та Західній Волині
«Страшенно сумую за Україною, за рідними, яких там залишила, але тут я можу вільно і голосно заявляти, що я українка, що маю право бути людиною… Весь сенс, усе оправдання нашого перебування за кордоном – в праці для України» [34] Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (ЦДАВОУ). – Ф. 3327. – Оп. 1. – Спр. 22. – Арк. 104.
– ці слова Софії Русової яскраво віддзеркалюють думки і надії наддніпрянської еміграції міжвоєнного часу. Опинившись на території Польщі внаслідок утвердження в Україні більшовицької влади, вони переживали почуття ностальгії за батьківщиною, за домом, який залишили на радянській стороні. Сподіваючись на швидке повернення, намагалися селитися ближче до кордону, «здебільшого у прикордонних повітах коло Збруча, щоби при першій нагоді, коли територія України буде звільнена від більшовиків, повернутися до рідного краю». [35] Центральний державний історичний архів України у Львові (ЦДІАУ у Львові). – Ф. 462. – Оп. 1. – Спр. 187. – Арк. 19.
Визначальним мотивом для вигнанців було проживання у Польщі української спільноти, яка становила переважну більшість у Східній Галичині й Західній Волині. Відтак, існувала спільність мови, культури, а щодо Волині, то й православної віри. Харитя Кононенко говорила: «Цікавить мене поїздка до Польщі ще й з іншого боку. Їду до цієї держави вперше, а там живе така велика частина нашого народу… А потім, бажаєш хоч на хвилину відчути, що ти стоїш на тому клаптику земної кулі, яка від тисячоліть належала нам… Для емігранта це особливий чар, особлива принада… І ось за вікном нарешті і вогні славного города Великого Льва. Якась солодка туга, хвилююча радість охоплює єство. «Серед своїх! Серед своїх!» [36] Кононенко Х. Один тиждень на рідній землі // Діло. – 1934. – Ч. 199. – 30 лип. – С. 4–5.
Західноукраїнське населення, незважаючи на власну бідність і економічну скруту, долучалося до допомоги наддніпрянцям. Голова Українського центрального комітету (УЦК) Андрій Лукашевич зазначав: «Українське і білоруське населення східних теренів – нема чого й казати – ставиться до емігрантів цілком прихильно, як до рідних братів. Емігранти провадять своє життя настільки скромно і поводять себе настільки тактовно, що досі ніде не було чути про якісь поважні непорозуміння чи конфлікти між емігрантами і місцевим населенням». [37] Лукашевич А. Українська еміграція в Польщі // Трибуна України. – 1923. – № 1. – С. 17–21.
Системну допомогу емігрантам надавали організації, створені у Східній Галичині, зокрема Український горожанський комітет (УГК) у Львові. [38] ЦДАВОУ. – Ф. 3366. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 4–5.
Наприкінці червня 1921 р. при ньому з’явилася секція допомоги емігрантам з Наддніпрянської України на чолі з Ростиславом Лащенком. У її складі діяли підсекції: культурно-просвітня (проф. Л. Білецький), театральна (М. Садовський), допомоги дітям і молоді (М. Лащенко), фінансова (Р. Лащенко). [39] ЦДІАУ у Львові. – Ф. 462. – Оп. 1. – Спр. 186. – Арк. 3.
Тимчасова допомогова секція при УГК була створена в Тернополі, яка збирала необхідні речі, організовувала безкоштовні обіди для емігрантів. [40] Там само. – Спр. 190. – Арк. 101, 106.
Читать дальше