Литагент Фолио - Проект «Україна». Галичина та Волинь у складі міжвоєнної Польщі

Навесні 1939 р. суспільно-політична ситуація на західноукраїнських землях і далі загострювалася. Дедалі очевиднішою ставала можливість німецько-польського конфлікту. На спеціальному засіданні ЦК УНДО 22 квітня 1939 р. українські політики дали чітку оцінку міжнародній ситуації. У доповіді В. Мудрий як голова партії, розглядаючи розвиток українського питання на тлі формування двох великих блоків держав, протиборство яких наближало світ до катастрофи, зазначив, що після падіння Карпатської України воно утратило свою актуальність. Однак не виключав, що в майбутній війні українська справа може знову опинитися в центрі подій, вважаючи цей факт не дуже втішним для українців, оскільки у такій «великій грі» український народ мав стати не «підметом», а предметом зацікавлених сил. У період загострення міжнародних відносин політик заявив, що УНДО ніколи не зійде з позицій політичної боротьби за права українського народу в Польщі, а також наголосив: «Свої громадянські обов’язки супроти держави будемо виконувати, як досі виконували, але одночасно також вимагаємо від держави не тільки заґарантувати і практично перевести в життя повну правовість (прийняття закону про територіальну автономію. – І. С. ), але й заспокоїти збірні національні потреби української нації в Польщі». [311] «Сповнимо наш громадянський обов’язок – вимагаємо здійснення повноти наших прав»: промова голови УНДО посла В. Мудрого на засіданні ЦК УНДО дня 22 квітня 1939 р. // Національна політика. – 1939. – 30 квіт. – Ч. 16. – С. 1–3. Промову голови УНДО й УПР ЦК схвалив одноголосно. Окремою постановою голову партії та екзекутиву було наділено широкими повноваженнями.

Усвідомлюючи реалії міжнародних потрясінь, В. Мудрий вважав, що для збереження існування народу і його здобутків необхідно передусім врегулювати відносини з Польською державою. Увага до цих проблем була зумовлена новим курсом національної політики «санаційного» уряду, який на початку березня був остаточно закріплений у постанові Ради міністрів про зміцнення польського елемента у східних воєводствах. Обраний курс передбачав низку дискримінаційних щодо українців заходів у галузях економіки, культури, освіти та церковної політики. [312] Сливка Ю. Західна Україна в реакційній політиці польської та української буржуазії (1920–1939). – К., 1985. – 271 с. Подальше розгортання такого політичного курсу могло мати для українського суспільства тяжкі наслідки й завдати непоправних утрат у складних умовах нової міжнародної ситуації. Тому лідер УНДО і УПР вважав обставини, що склалися в західноукраїнському суспільстві після падіння Карпатської України, сприятливими для врегулювання українсько-польських відносин.

Негативно оцінюючи офіційну польську національну політику щодо Західної України, зауважмо, що не всі політичні течії в польському таборі її поділяли. Послідовно виступав за розбудову польсько-українських відносин на підставі взаємоповаги й уваги до інтересів обох сторін Я. Лось, який 1938 р. вкотре оприлюднив своє бачення польської політики в українському питанні. Окремі польські діячі, зокрема з табору ендеків – С. Грабський, В. Васютинський та ін. – відчували силу й динамічність української нації, однак сліпо закликали до асиміляції. [313] Макарчук С. Міжнаціональні антагонізми в суспільстві Західної України в переддень вересня 1939 року // 1939 рік в історичній долі України і українців: матеріали міжнар. наук. конф. (Львів, 23–24 вересня 1999 р.). – Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2001. – С. 6 – 20. Тому в пошуках компромісу велике значення мали контакти з польськими політичними осередками. На черговій зустрічі 3 травня 1939 р. з політиками демократичних і соціалістичних угруповань (українську сторону репрезентували В. Мудрий, О. Луцький, В. Кузьмович, І. Кедрин-Рудницький, М. Матчак, В. Старосольський) було обговорено актуальний стан українсько-польських відносин і шляхи їх поліпшення. Центральне місце серед постулатів українських політиків посідало визнання національної окремішності українців і надання їм територіальної автономії. [314] ЦДІАУ у Львові. – Ф. 359. – Оп. 1. – Спр. 219. – Арк. 32.

За таких обставин лідери УНДО і УПР знову почали шукати порозуміння з правлячим табором. Але надії на можливість досягти взаємовигідної угоди з урядом розвіяв візит В. Мудрого і В. Целевича до прем’єр-міністра Ф. Славоя-Складковського (25 травня 1939 р.). Атмосфера переговорів була більше ніж прохолодною. Голова уряду поклав усю відповідальність за загострення польсько-українських відносин на українську громадськість. Його незадоволення викликали навіть доволі поміркована промова В. Мудрого на засіданні ЦК УНДО 22 квітня 1939 р. та вимога українських представників, щоби Польща виконала свої міжнародні зобов’язання, зокрема надала українським землям територіальну автономію. «Автономії ніхто вам у Польщі не дасть», – заявив прем’єр. Подібною була його реакція і на слова В. Мудрого про доцільність формування урядової програми розв’язання українського питання. «Та це не Австрія […]. То вона мала програми», – відповів голова уряду. [315] Швагуляк М. Маловідома сторінка політичного життя Західної України передодня Другої світової війни: (З історії Контактного Комітету. 1937–1939 роки) // Записки Наукового товариства імені Шевченка / гол. ред. Олег Купчинський. – Львів, 1994. – Т. CCXXVIII. (Праці iсторично-філософської секції Наукового товариства імені Шевченка у Львові). – С. 207–248.