Володимир Духопельников - Хрещення Русі

Метою кумранітів і всіх 'їх установ, як вважає дослідник І. Д. Амусін, була підготовка до вирішальної боротьби «синів світла» з «синами темряви», яка має закінчитися перемогою «синів світла». Водночас вчений виділяє такі характерні риси їхнього релігійного вчення: дуалізм (уявлення про боротьбу в світі двох засад – зла й добра); обраність членів громади як «синів світла», передпризна-чених Богом; віра в кінець світу – есхатологізм (від грецького слова «есхатос» – кінець) і месіанізм – віра в прихід божественного Спасителя, помазаника Божого.

Люди, невдоволені своїм життям, йшли до кумранітів. Римський письменник Пліній Старший (І ст. н. е.) повідомляв: «День у день кількість 'їх [єсеїв] збільшується через появу маси стомлених життям прибульців, що їх хвилі фортуни притягають до звичаїв єсеїв».

Вчення єссеїв мало великий вплив на формування християнства. Уявлення про кінець світу, про боротьбу добра зі злом, месіанізм, різкі виступи проти багатства, своєрідне переплетення вчення про попереднє встановлення Богом усіх подій у світі й уявлення про свободу волі людини, яка може обрати шлях спасіння, – все це притаманно як єсейству, так і ранньому християнству.

Однак християнство, взявши багато чого у вченні єсеїв, вже на ранньому етапі свого становлення пішло іншим шляхом. Найголовнішою відмінністю була віра християн у вже звершений прихід месії – Ісуса, який постраждав за людей і по тому вознісся на небо. Саме це ставало головним у проповіді християнства. Крім того, для християнської проповіді головним була її відкритість, що з самого початку відрізняло групу послідовників проповідника Ісуса з Назарета від кумранської громади. Надалі ці відмінності посилювалися мірою розвитку християнського віровчення, мірою його перетворення на світову релігію.

Згідно з християнським ученням, весь шлях людства, аж до явлення і викупної жертви Христа, був наперед установлений і пророкований. У той же час кожна людина має свободу обрати шлях спасіння, тобто прийняти християнське вчення, або відмовитися від нього, як ті люди, у яких «клопоти цьогосвітні й омана багатства та різні бажання, ввіходять, та й заглушують слово, і плоду воно не дає 2 2 Євангеліє від Марка 4:19. – Прим. перекл. ».

У Посланні Якова чітко сказано, що Бог «злом не спокушується, і нікого Він Сам не спокушує. Але кожен спокушується, як надиться й зводиться пожадливістю власною» 3 3 Якова 1:13,14. – Прим. перекл. . Загалом, перші християни, що з’явилися в східних провінціях Римської імперії, не мали ще ані розробленої теології, ані визначеної етики. Їх гуртувала насамперед пристрасна віра в можливість вічного спасіння поза тим світом і часом, у якому вони жили.

Першим християнам доводилося переживати великі труднощі. Їх переслідували влада й ортодоксальні іудеї. Зібрання вони часто проводили в будинках одновірців, які не приховували своєї прихильності до нового віровчення. Вони відкрито надавали допомогу своїм побратимам, називали себе братами й сестрами. На зборах християни казали проповіді, повторювали «вислови Ісуса», читали послання апостолів, виголошували пророцтва про швидкий кінець світу. Пророки відігравали величезну роль у ранньохристиянських екклесіях (букв. народних зборах). Християни вірили, що на пророках – благодать Божа, що їх вустами віщає Дух Святий, тому спілкування з пророками було для християн священнодією. Кожна громада мала свого пророка: пророкували і чоловіки, і жінки. Але були й мандрівні пророки, які ходили з громади до громади. Крім пророків з громади до громади переходили апостоли. Християни вживали це слово в значенні «посланець Божий». Мандрівні апостоли проповідували Євангеліє – добру звістку. Як ясно видно з послань Павла, слово «Євангеліє» стосувалося спочатку усної проповіді. Апостолів було багато, кожен з них вважав, що саме йому відкрита божественна істина. Підтримати усвідомлення обраності серед нечисленних послідовників нового вчення, які протиставляли себе стихії язичницького світу, могла лише глибока, заснована не стільки на розумі, скільки на почутті віра. Кожен проповідник прагнув згуртувати християн навколо свого «благовістя», тому мали місце суперечки, пов’язані з віровченням. Крім сперечань щодо віровчення, християни могли вступати в різного роду конфлікти, наприклад, майнові і т. д. Природно, що в початковий період існування християнських громад проблема регулювання стосунків між віруючими стояла дуже гостро. Ще більш загострювалася вона мірою того, як відбувався відхід християн від нормативного іудаїзму, що регулював не лише релігійне, але й повсякденне життя. Християни, щоб не розчинитися серед безлічі релігійних течій і спілок, а зберегти свою єдність і окремішність, мусили створити більш чітко оформлені організації; вони потребували авторитетів, яким можна було б довіряти і в питаннях віровчення, і в життєвих конфліктах.