Владлен Мараєв - Україна, 1918 - Хроніка

Я понял, что тут играла роль моя личность и боязнь того возрастающего значения, которое я приобрел в украинских частях. Сообразив это, я вышел в другую комнату и тут же написал рапорт об моем отчислении от командования корпусом с предписанием временно вступить в командование начальнику 104-ой дивизии генералу Гандзюку, и ушел…

…Я сдал корпус Гандзюку. Сафонов остался начальником штаба. Я предчувствовал, что из комбинации этих двух лиц ничего путного не выйдет. Оба прекрасные люди, Гандзюк – настоящий герой, но оба это были начальники, привыкшие исполнять, но выкручиваться из сложных положений они не умели».

Скоропадський П. П. Спогади: кінець 1917 – грудень 1918 / упорядник Ігор Гирич. – К.: Наш формат, 2016. – С. 73–75.

П. Скоропадський мав рацію. Менше ніж за місяць після цієї події генерали Я. Гандзюк і Я. Сафонов потрапили в полон до більшовиків і були розстріляні. 1-й Український корпус припинив своє існування. А сам П. Скоропадський навесні 1918 року став лідером опозиції, що готувала державний переворот проти УНР. Після його приходу до влади тіла Я. Гандзюка і Я. Сафонова були віднайдені в одній з братських могил жертв червоного терору та з військовими почестями перепоховані на території Видубицького монастиря. Мала Рада міністрів Української Держави 27 червня 1918 року постановила видати їхнім удовам грошову допомогу в розмірі піврічного утримання чоловіків. За радянських часів могили зрівняли із землею. Тільки у 1990-х роках зусиллями нащадків Я. Гандзюка та київських краєзнавців над його похованням встановили надгробок.

20 січня в Києві з урочистого богослужіння в соборі Святої Софії відкрилася перша сесія Всеукраїнського православного церковного собору. Делегати собору мали вирішити основні питання церковного життя, що назріли з початком революції. А саме: визначити статус православної церкви в Україні, обговорити можливість отримання автокефалії, відновлення традицій соборноправності (тобто устрою, в якому церковним життям керують всі разом – ієрархи, нижче духовенство й миряни). Востаннє до того православні церковні собори Київської митрополії відбувалися в XVII столітті, коли вона ще підпорядковувалася Константинопольському, а не Московському патріархату.

Проведення собору було підготовлене Всеукраїнською православною церковною радою. Проте ініціатори цього заходу наштовхнулися на активну протидію київського митрополита Володимира (Богоявленського) та єпископату, що стояли на позиціях збереження єдності з Московським патріархатом і категорично не сприймали ідею української автокефалії.

Уряд Української Народної Республіки визнав Всеукраїнську православну церковну раду. В структурі генерального секретарства внутрішніх справ з’явилася посада комісара у справах ісповідань. Ним став товариш (заступник) генерального секретаря Олександр Карпинський, член Української партії соціалістів-федералістів. Хоча в цілому соціалістичне керівництво УНР виявляло досить кволу зацікавленість у церковних справах.

Головою Всеукраїнського православного церковного собору було обрано єпископа Пимена (Пєгова). В керівних органах собору переважали представники Всеукраїнської православної церковної ради, які наполягали на автокефалії. Собор створив низку комісій:

– урядову (розробляла положення про Вище церковне управління в Україні);

– з питань єпархіального управління і парафіяльного життя;

– з проблем українізації церкви;

– з проблем духовної освіти;

– економічну (питання матеріального забезпечення духовенства);

– особового складу (мандатна).

Під час засідань собору було виразно помітно протистояння проукраїнського і проросійського духовенства. 24 січня єдиний раз перед делегатами собору виступив комісар у справах ісповідань УНР О. Карпинський. Він оголосив курс на розбудову самостійної церкви у самостійній державі та заявив: «Генеральний Секретаріат не допустить московської гвардії у нашій церкві».

Перша сесія Всеукраїнського православного церковного собору, відбувши дев’ять пленарних засідань (їхні матеріали не збереглися), так і не ухвалила найважливіших рішень. В умовах розгортання більшовицько-української війни проросійські делегати зайняли вичікувальну позицію. 2 лютого 1918 року робота першої сесії була припинена. В цей час у середмісті Києва точилися запеклі бої між військами УНР і повсталими прихильниками більшовиків, а з лівого берега до столиці наближалися червоногвардійці Михайла Муравйова. Проукраїнське крило собору встигло хіба що ухвалити спеціальну постанову із заявою, що через оголошення більшовицькою Росією війни УНР будь-які зв’язки з російськими інституціями слід припинити, фінансові відрахування залишати в Києві, створити тимчасову єпархіальну церковну раду для вирішення єпархіальних справ, вести документацію українською мовою, духовенство та єпархіальні школи мають утримуватися за державні кошти УНР.