Collective work - Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка

У Південній Америці євангелізація відбувалася значно повільніше, ніж у Мексиці. Перші отці ордена єзуїтів прибули до Бразилії наприкінці 40-х років; приблизно в той самий час домініканці заснували свою церкву в Перу, а францисканці й августинці висаджувалися у Парагваї та Чилі. Не менш позитивні результати можна було побачити і за межами Нового континенту, зокрема на певних узбережжях Африки, особливо біля гирла річки Конго, разом із успіхами, які здобули єзуїти, Франциск Ксав’єр (1506–1552) у Японії (де наприкінці століття налічувалося щонайменше 300 тисяч християн) і Маттео Річчі (1552–1610) у Китаї між 1583 і 1610 рр.

Повідомлення як джерело відомостей з антропології

У Європі про місіонерську діяльність серед невіруючих із Нового Світу дізнавалися завдяки друку листів і брошур, де поширення християнства перепліталося з етнографічною документацією. Вивчення далеких народів із геть іншою культурою відбувалося поступово, і отримані новини спонукали представників різних орденів подорожувати по нових маршрутах й оселятися серед незвіданого населення. У доповідях церковній владі в Римі місіонери надавали численні відомості про реалії, в яких вони працюють: про клімат, навколишнє середовище, ландшафт і, особливо, про ритуали й релігії корінних народів. З огляду на те, що ці доповіді зумовлювалися необхідністю добре знати місцевість і людей, аби ефективніше провадити просвітню діяльність, їхнім результатом стала обізнаність європейців у антропології інших народів світу, хоч оцінки характеризувалися крайнощами й були або позитивними, або негативними.

Вплив виховання

У середині XVI ст. стратегія масового навернення й примусового хрещення, а також «колонізаторське» сприйняття аборигенів першими місіонерами стали повільно змінюватися більш шанобливим ставленням до місцевих традицій і поширенням сучасної ідеї місіонерства, яке покликане виховувати душі, а не завойовувати їх. Цей метод полягає в адаптації християнства до культур, геть відмінних від європейської, і застосовували його єзуїти та капуцини – два християнських ордени, створені, відповідно, у 1540 і 1528 рр., – із метою ефективнішої євангелізації в нових землях. Використовувані ними інструменти становили комплексну стратегію втручання до іншої культури й охоплювали проповіді, сповіді та релігійну освіту дітей. Однак ченці не залишили ідею християнізації, що ґрунтувалася на проповіді Євангелія та хрещенні. Навіть наприкінці XVI ст. історіографія францисканців базувалася на великій кількості новохрещених і тим самим прославляла діяння ордену в Америці.

Місіонерство та розкол Церкви

Водночас поширення протестантизму в Європі створило для церковних ієрархій не лише тривожну проблему симуляції серед як неофітів, так і самих християн, а й гострішу потребу ретельно утверджувати навіть серед католиків стиль життя згідно зі словом Церкви. Далі відкриваються нові обрії для місіонерства, а його інструменти й методологія вдосконалюються.

Поширення єретичних рухів, розкол у християнстві через появу протестантизму і посилення позицій ісламу, неосвіченість великих верств населення стосовно найпростіших елементів віри (особливо у сільській місцевості), неналежне дотримання (або взагалі ігнорування) церковних обрядів навіть серед тих, хто продовжував називати себе католиками, турбували Церкву, котра почала процес оновлення й реорганізації, що характеризував епоху Тридентського собору. Таким чином, у її стратегіях формувалася ідея місіонерської діяльності, яку слід проводити серед невіруючих європейських жителів.

Обов’язки єзуїтів

Саме в Італії – місці, де жив Папа і де жваво поширювалося інакодумство, насамперед почали випробовувати нову модель місіонерства у межах Європи. Саме єзуїти найбільше відзначилися на цьому поприщі: з одного боку, вони інтенсивно проповідували та сповідували, а з іншого – жорстко контролювали виконання церковних доктрин і проводили справжні репресії проти підозрюваних у інаковірстві (як, наприклад, між 1541–1547 рр. діяли отці Франсіско де Бобаділья, Альфонсо Сальмерон і Сільвестро Ландіно у Вітербо, Модені та Болоньї). Усього за кілька років після обрання папою Павла IV, справжнього чемпіона у боротьбі проти єресі, єзуїти стають самостійними у веденні місіонерської діяльності. Члени ордену були покликані виконувати свою місію або в тих місцях, де люди сильно відступають від церковних доктрин, або в регіонах, де поряд співіснують дві конфесії, наприклад, серед вальденсів, що жили в долинах Альп, у Калабрії та Апулії, зокрема, серед іспанських морисків чи протестантів у Ельзасі та Німеччині, з метою як навернути єретиків до істинної віри, так і стимулювати посилення віри серед католиків.