Володимир Ричка - Володимир Мономах

А на зиму на Чернігівщину посунули половці й попустошили Стародуб. Тоді Мономах, пішовши з чернігівцями і союзними йому загонами половецьких найманців, заскочили ворога на Десні й захопили у полон половецьких ханів Асадука і Саука, а військо їхнє перебили. Наступну перемогу над половцями Володимир Мономах здобув поблизу Новгорода-Сіверського. Його вправні вої розігнали сильне військо половецького хана Белкатгина й відібрали захоплену ним здобич.

Весною 1085 року Всеволод посадовив Володимира Мономаха в Переяславі, який був для того, хто сидів у ньому своєрідним плацдармом до заманливого золотокутого київського великокнязівського престолу. Цим призначенням Всеволод Ярославич, по суті, визначив Мономаха своїм наступником.

Коли київський князь тяжко занедужав, то, передчуваючи свою скору кончину, послав гінця до Володимира. Разом із меншим братом Ростиславом той сидів коло батька, аж доки 13 квітня 1093 року він «не преставився тихо і спокійно». «Сей благовірний князь Всеволод, – свідчить прихильний до його родини літописець, – змалку любив правду, і дбав він про убогих, і воздавав честь єпископам і пресвітерам, а над усе любив чорноризців і давав їм те, чого вони потребували. І сам же він здержувався од п’янства і похоті, тому й любив його отець». Поховали Всеволода у Софійському соборі поблизу батька.

Тим часом постало питання про вакантний київський престол. Мономах не наважився його зайняти, розмірковуючи так: «Якщо я сяду на столі отця свойого, то матиму війну з Святополком, бо то стіл його отця раніше був» [33] Лаврентьевская летопись // ПСРЛ . – Т. 1. – Стб. 217. . Ці слова Мономаха дають змогу скласти уявлення про характер політичної системи Київської Русі на зламі ХІ–ХІІ ст. Слідом за О. Є. Пресняковим вважаю, що вони промовляють не про визнання ним родового старійшинства, а лише засвідчують «конкуренцію двох отчинних прав і відбивають бажання Мономаха відновити зі Святополком двовладдя їхніх батьків з огляду на його безперервну боротьбу зі Святославичами за Чернігів» [34] Пресняков А. Е. Княжое право в древней Руси. – С. 391. .

Отже, Володимиру довелося й надалі розвивати батькову політику компромісів. Він поступився Черніговом Олегу Святославичу, який підступив з половцями до города, а сам пішов князювати «на отчий стіл» до Переяслава.

Як пізніше згадував Мономах у своєму Повчанні , «Олег на мене прийшов з половецькою землею до Чернігова, і дружина моя билася з ним вісім днів через малий рів, не давши їм увійти в острог. Пожалівши християнські душі, і села, що горіли, і монастирі, я сказав: “Не хвалитися поганим!” І оддав брату отця його місце, а сам пішов на місце отця свого – до Переяслава. І вийшли ми, – продовжує свою оповідь Володимир Всеволодович, – в день святого Бориса із Чернігова, і їхали крізь полки половецькі з дружиною близько ста мужів, і з дітьми, і з жонами. І облизувалися вони на нас, як вовки, стоячи й дивлячись і од перевозу через Десну, і з Болдиних гір. Бог і святий Борис не дали їм мене в користь, без утрат дійшли ми до Переяславля» [35] Лаврентьевская летопись // ПСРЛ. – Т. 1. – Стб. .

Винагородою для союзних до Олега половців стало кількаденне пустошення ними околиць Чернігова. Покладаючи провину за це на Олега Святославича, літописець скрушно зауважує: «Се уже втретє навів Олег поганих Руську землю. Його ж гріх хай би йому хоч Бог простив, тому що багато християн погублено було, а інших забрано в полон і розточено по землях».

Переяслав, розташований на степовому кордоні, за своїм значенням був третім після Києва і Чернігова містом Дніпровської Русі. Вперше він згадується у літописних джерелах 907 року, під яким вміщено русько-візантійську угоду Олега Віщого. Проте його будівництво літописець відносить до 992 року, під яким він помістив розлогу розповідь про печенізько-руське протистояння на Трубежі коло броду та єдиноборство молодшого сина старого Кожум’яки з печенігом, що навернуло ворога на втечу. Той парубок «удавив печеніжина в руках своїх до смерті, і вдарив ним об землю. І вигукнули руси, а печеніги побігли, а руси погнали вслід за ними, рубаючи їх, і прогнали їх. Володимир же, рад бувши, заклав город на броду тому і назвав його Переяславом, бо тут перейняв славу отрок той» [36] Лаврентьевская летопись // ПСРЛ. – Т. 1. – Стб. 122–123. .

Літописець початку ХІІ ст. не розпізнав у назві, збудованого Володимиром Великим Переяслава, його змістовне символічне наповнення. Те, що було важливим і актуальним для Володимира Святославича та його сучасників – носіїв комунікативної пам’яті того покоління, в часи укладання літопису втратило свою злободенність, поступившись місцем іншій пам’яті про минуле.