Володимир Різун - СПЕЦНАЗ

Застосування Спецназу в Маньчжурській наступальній операції в 1945 році становить особливий інтерес, оскільки саме вона найкраще ілюструє, що повинно було трапитися з Німеччиною, якщо б вона не напала на СРСР.

У Японії з Радянським Союзом був договір про мир. Але Японія воювала з іншими країнами і виснажила свою військову економіку та інші ресурси. Японія захопила великі території, населені сотнями мільйонів людей, котрі жадали звільнення і готові вітати й підтримати будь-якого визволителя. Японія перебувала в такій же самій ситуації, в якій Сталін хотів бачити Німеччину: вона була ослаблена війною з іншими державами, з військами, розсіяними на величезних територіях, населеними людьми, які їх ненавиділи.

Ось так, виключно в інтересах миру та людяності Сталін завдав раптового нищівного удару по збройних силах Японії в Маньчжурії і Китаї, порушивши підписаний чотирма роками раніше договір. Ця операція проводилася на величезній території. За показниками пройдених відстаней і швидкості, з якою вона проводилася, ця операція не має аналогів у світовій історії. Радянські війська діяли на території в 5000 кілометрів у ширину і 600-800 кілометрів у глибину. Більше півтора мільйона солдатів брали участь у цій операції, понад 5000 танків і близько 4000 літаків. Це дійсно була блискавична операція, під час якої були вбиті 84 000, а 593 000 японських солдатів і офіцерів взяті в полон. Було захоплено колосальну кількість зброї, боєприпасів та іншого обладнання.

Можна заперечити, що Японія була вже на краю катастрофи. Правда. Але в цьому і полягає радянська стратегія: залишатися нейтральним поки противник виснажує свої сили в боях проти когось іще, а потім нанести раптовий удар. Саме так і планувалася війна проти Німеччини, і саме тому партизанські загони, перешкоди й оборонні споруди були зруйновані, і ось чому в 1941 році були створені десять повітряно-десантних корпусів.

У Маньчжурському наступі підрозділи Спецназу проявили себе з найкращого боку. Двадцять висадок з парашутом було проведено не повітряно-десантними військами, а спеціальними розвідувальними підрозділами. Спецназівські загони Тихоокеанського Флоту висаджувалися субмаринами і надводними кораблями. Деякі з цих загонів перетинали фронт пішки, захоплювали японські машини і використовували їх для своїх операцій. Піклуючись про залізничні тунелі у смузі 1-го Далекосхідного Фронту, вище радянське командування створило спеціальні групи для захоплення цих тунелів. Групи таємно перетнули кордон, перерізали горлянки охоронцям, від'єднали дроти від вибухівки і вивели з ладу детонатори. Вони утримували тунелі аж до підходу головних сил.

Під час наступу спецназом було застосовано новий і дуже ризикований тип операцій. Старших офіцерів ГРУ в ранзі полковників або навіть генерал-майорів ввели до складу маленьких груп. Така група могла раптово приземлитися на аеродромі поряд з важливими японськими штабами. Поява радянського полковника або генерала глибоко в японському тилу ніколи не зазнавала невдачі, викликаючи реакцію подиву і в японського вищого командування, і в японських військ, і в населення. Транспортні літаки, що переносили ці групи, супроводжувалися радянськими винищувачами, але винищувачі невдовзі повинні були повернутися на свої бази, залишаючи радянський транспортник після приземлення без охорони. Після приземлення в ньому знаходилися, в кращому разі, один високопоставлений офіцер, екіпаж і не більше взводу солдатів для охорони літака. Радянський офіцер повинен був вимагати і, як правило, домагався зустрічі з японським генералом, під час якої він вимагав капітуляції гарнізону. Він і його група нічого не мали за спиною: радянські війська перебували ще за сотні кілометрів, а до кінця війни залишалися ще тижнів. Але місцеві японські військові керівники (та й ці радянські офіцери) в дійсності не розуміли цього. Можливо, Імператор і вирішив боротися до останньої людини...

У декількох описаних випадках, японський вищий військовий керівник самостійно вирішував капітулювати без отримання дозволу від свого начальства. Можна собі уявити поліпшення морального стану і позицій радянських військ.

Після закінчення Другої Світової війни Спецназ практично припинив своє існування на кілька років. Його реорганізація, в кінцевому підсумку, була проведена під керівництвом кількох генералів, що були фанатиками ідеї Спецназу. Одним з них був Віктор Кіндратович Харченко, якого цілком справедливо називають батьком сучасного Спецназу. Харченко був видатним спортсменом і експертом в теорії та практиці використання вибухових речовин. У 1938 році він закінчив Військову Електротехнічну Академію, яка, крім навчання фахівців зі зв'язку, випускала фахівців із застосування найбільш складних способів підриву будинків та інших об'єктів. Протягом війни він був начальником управління спеціальних робіт на Західному Фронті. З травня 1942 року він був начальником штабу окремої гвардійської бригади Спецназу, а з липня - заступником командира цієї ж бригади. У липні 1944 року його бригаду реорганізували в окрему гвардійську моторизовану інженерну бригаду.