Різун Богданович - Беру свої слова назад

Кількість заарештованих «винуватців» товариш Сталін визнав достатньою, тому про командувача 3-ї армії ніхто більше не згадував і розгром Західного фронту йому в провину не ставив. Подальша доля В.І. Кузнєцова дивно схожа на долю командира 28-го стрілецького корпусу В.С. Попова. В.І. Кузнєцов теж завершив війну в Берліні, теж Героєм Радянського Союзу, теж на посаді командувача армії та теж у званні генерал-полковника. 3-я ударна армія генерал-полковника В.І. Кузнєцова штурмувала Рейхстаг та Імперську канцелярію. Гарний був генерал. Тільки незрозуміло, що з ним трапилося влітку 1941 року? Чому в нього все було не так? Вірніше, все було так, як у всіх.

У розстрільному списку винуватців брестської ганьби можна легко зрозуміти і логічно пояснити відсутність трьох осіб. Це сам товариш Сталін. Не міг же вождь світового пролетаріату, батько народів у тій драматичній обстановці сам себе оголосити винуватцем. Як не міг він звинуватити народного комісара оборони Маршала Радянського Союзу С.К. Тимошенка й начальника Генерального штабу генерала армії Г.К. Жукова. Якщо звинуватити Тимошенка й Жукова, то тінь ляже й на самого Сталіна. Запитають: Сталін куди дивився, коли поруч з ним шкідники діяли?

Тому список винуватців треба було обрубати на найвищому командирі, який діяв на периферії, але не включити в нього нікого, хто працював у столиці. Так і зробили.

Вина Сталіна очевидна й доведена. Сам Сталін провину визнав коротко, але по-сталінськи гранично чітко. 24 травня 1945 року на прийомі у Кремлі на честь командувачів військами Червоної Армії він виголосив тост «За здоров'я російського народу». Очільник уряду Сталін сказав: «У нашого Уряду було чимало помилок, були в нас моменти розпачливого становища в 1941-1942 роках». Сталін заявив, що за таке керівництво війною вождів слід було гнати: «Інший народ міг би сказати Уряду: Ви не виправдали наших очікувань, ідіть геть...»

Сталін цілком конкретно висловив, що сам він і очолюваний ним уряд цілком заслужили копняка під зад. А за відстороненням пішли б і інші кари. Сталін дякував російському народу за довіру. Дякував за те, що російський народ його не прогнав з поста в 1941 і 1942 роках.

Настільки ж очевидна вина народного комісара оборони Маршала Радянського Союзу Тимошенка. Сам Семен Костянтинович Тимошенко свою провину розумів і глибоко усвідомлював. Після війни він ні на кого не валив провину та не виправдовувався. Він категорично відмовився писати мемуари. Він мовчав. Історики й мемуаристи крили його останніми словами, він не відповідав. Він мовчав, як мовчить, дивлячись у підлогу, винний солдат, якого командир перед строєм криє матом. Він мовчав, як підсудний, якому нема чого заперечити.

А ось останній з цієї трійці провини не усвідомив, провину не визнав. Маршал Радянського Союзу Г.К. Жуков сам себе оголосив великим полководцем. Свою вину за розгром Червоної Армії в 1941 році, зокрема за розгром Західного фронту, Жуков звалив на вищого Сталіна і на нижчих: Павлова, Коробкова, Климовських, Оборіна, Таюрського й інших. Ні щоб одного разу сказати: Павлов винен, Климовських винен, але от начальник Військторгу Шейнкін, можливо, і винен в якихось там своїх дрібних справах, але в стратегічному розгромі в Білорусії його даремно звинуватили. Але не сказав такого великий стратег товариш Жуков. Тому до цього часу так і значаться у винуватцях грандіозної поразки командир дисбату із заступником та завідувач ветеринарної лабораторії з начальником Військторгу. Вони винні, а начальник Генерального штабу за розгром відповідальності не несе. А начальник Генерального штабу значиться в геніях і навіть у святих. І надійшла пропозиція, цілком офіційна: заснувати на Русі монархію і Георгія, онука видатного стратега всіх часів і народів, вінчати на царство. Щоб нащадки великого генія передавали владу над Росією від батька до сина у спадок.

Після війни цілком природно виникли запитання про мотиви поведінки Сталіна напередодні німецького вторгнення. І Жуков дав вичерпну відповідь. Виступаючи в редакції «Військово-історичного журналу» 13 серпня 1966 року, Жуков віщав: «Головне, звичайно, що тяжіло над ним, над усіма його заходами, які відгукувались і на нас, - це, звичайно, страх перед Німеччиною. Він боявся німецьких збройних сил» (Огонек. 1989. No 25. С. 7). Про сталінський страх Жуков натхненно оповідав і перед повними залами, і у вузькому колі. Жуковські розповіді про те, що Сталін боявся Гітлера, донесли вдячним нащадкам і Костянтин Симонов, і генерал-лейтенант Павленко, і академік Анфілов. Жукова запитували про причини сталінської поведінки, а стратегічний геній прорікав гірку правду: «Сталін боявся війни, а страх - поганий порадник».