Володимир Різун - Кузькіна мать - хроніка великого десятиріччя (До 50-річчя Карибської кризи)

Так ось: проживши вже сорок років з однією жінкою, красунею й розумницею, потратившись до Рубінового весілля на скромну каблучку з відповідним камінчиком, зваживши й оцінивши разом пройдене і пережите, урочисто проголошую: комунізм неможливий. У принципі.

Та й у чоловіків потреби є. Особисто у мене є потреба жити під пальмами на березі блакитного моря. І ні дідька не робити. Мені палацу не потрібно. Я людина проста. Мені б вілли вистачило - сім-вісім кімнат з верандами і балконами над пустельним, білого піску, пляжем. Моя скромна потреба - сніданок з шампанським, великі червоні омари до обіду, зовсім небагато осетрової ікри до вечері під «Байкальську» горілочку.

Проблема в тому, що не я один такий. В інших чоловіків теж є потреби. Різноманітні й невичерпні. І якщо всі будуть отримувати за потребами, то кому захочеться животіти в малярійних болотах, мерзнути в тундрі, відбиватися від мошкари і комарів в непролазній тайзі, знемагати в пісках, жадібно ковтати солону воду в спекотному степу.

Правильно люди метикують: знав би прикуп, жив би в Сочі. Але в 1961 році рідна Комуністична партія опублікувала програму, з якої випливало: не треба, громадяни, прикуп знати! Не треба навіть і карти брати в руки - скоро всі будемо жити за потребами!

Але якщо так, то ж усі в Сочі кинуться. І хто після цього захоче ковтати отруйний дим Магнітогорська, ростити своїх дітей в радіоактивному Челябінську або коротати вік у навіки отруєному Джезказгані?

Люди в ті роки рвалися не тільки в Сочі, а й у Москву, до Пітера, до Києва. Але туди не пускали. У Москві (а також в Одесі та Ростові, в Єревані та Тбілісі, у Воронежі і Конотопі) могли жити тільки ті, хто тут народився і виріс, хто тут завжди жив чи той, хто отримав сюди призначення на роботу. А так, «ні сіло, ні впало», приїхати в якесь місто і в ньому жити не можна було. Так була система влаштована, що всілякого-різного в місто не пускали. Ні в яке. І з дрібного зубожілого містечка в більше теж не було ходу.

Уявімо собі комунізм. Ось місто, мільйонів десь на десять люду, і кожен бере собі квартиру за потребою. Кожному хочеться і до центру ближче, і щоб тихо було, і щоб балкони на сонячний бік. І ще багато всього хочеться. Ви уявляєте, що буде, коли кожен почне свої потреби задовольняти? А якщо туди ж кинуться мешканці далеких і ближніх околиць?

І ось наша рідна Комуністична партія опублікувала програму своєї діяльності та устрою нашого майбутнього життя: будемо жити за потребами!

Якщо б цю програму спробували здійснити, то десятки мільйонів людей рвонули б туди, де краще, залишаючи вовкам і лисицям Братськ і Абакан, Магадан і Тайшет, Усть-Ілім і Находку.

Жити там, де не хочеться, нас змушує нужда. Вона ж, лиходійка, змушує ще й займатися тим, чим при першій можливості ніхто добровільно займатися б не став. Заради необхідності нам треба вставати о третій або о п'ятій ранку, а лягати - за північ. З-за жорстокої необхідності люди змушені виконувати важку, нудну, брудну, невдячну, принизливу і небезпечну роботу: тягати мішки з цементом і мити громадські нужники, дихати азбестовим пилом, дробити скелі в уранових рудниках, забирати чужі недоїдки в ресторанах, чистити каналізаційні труби і копати могили на цвинтарі. А ви коли-небудь бували на бойні, на фермі, на звалищі радіоактивних відходів, у крематорії, в сталеплавильному цеху? Та що там звалище. На звичайному тартаку вереску стільки, що до вечора в голові дзвенить. А на прядильній фабриці - пил і гуркіт. Якщо всі будуть отримувати за потребами, якщо потреба не буде гнати людей на Нову Землю і Шпіцберген, в Анадир і Барабаш, то хто ж буде гарувати там, де не хочеться? Хто буде за нами хлів чистити? Та якби в мене (і в моєї Тетяночки) було всього за потребами, чи став би я цю книжку писати? У мене на це нудне виснажне заняття немає ні здоров'я, ні нервів. Мені відпочивати і лікуватися наказано.

Так от, якщо десь колись комусь вдасться забезпечити споживання за потребами, то ніхто не буде працювати на шкідливій, небезпечній, нудній, брудній і невдячній роботі.

Тут мені й заперечать: напевно, при комунізмі буде встановлений якийсь мінімум роботи, яку кожен зобов'язаний виконати, і буде визначений якийсь максимум споживання.

Це ви, громадяни, гарно придумали. Але ні в працях теоретиків марксизму, ні в Третій програмі Комуністичної партії Радянського Союзу ніяких застережень щодо обмеження споживання не містилося. Там просто сказано: кожному - за потребами! І про мінімально необхідну кількість виконаної роботи теж - ні натяку, ні слова. Працювати за здібностями - і баста!