Марк Фалкс - Звільни свого внутрішнього римлянина

Римляни вірили, що боги перебувають на їхньому боці. Ця досить зручна домовленість називалась у них Pax Deorum — прихильність богів. Здоровий глузд вимагав приписувати успіхи людських справ божественній волі. Аналогічно і невдачі розглядалися римлянами як гнів богів, що насилався на Рим у покарання за будь-які суспільні або політичні дії, що могли зачепити божественну чутливість. Природним наслідком такого підходу було переслідування тих, хто становив загрозу для держави, тобто міг накликати на Рим гнів богів. Опис мучеництва християн базується на розповіді про смерть святої Перпетуї у 203 р. н. е. в Карфагені — це один із небагатьох давніх текстів, автором якого вважається жінка. Про долю християн за Нерона після великої пожежі розповідається в «Анналах» Тацита (15.44), однак описану там жахливу страту ми не мусимо сприймати як норму. Римська язичницька релігія була насправді широким мереживом релігійних практик без будь-якого ортодоксального стрижня, притаманного в подальшому християнству, тож ніякого внутрішнього прагнення випалити релігійні відмінності чи новації не було для неї властивим. Жорстокі покарання застосовувалися лише в тих випадках, коли суспільство починало відчувати загрозу своєму устроєві. Кількість людей, яких піддавали гонінням, зазвичай була невеликою, оскільки для системного переслідування у держави не вистачало можливостей. Гоніння на християн треба розглядати радше як стандартну практику пошуку цапа-відбувайла — могутнє символічне затвердження традиційної моралі, а не як спробу викорінити альтернативне релігійне угруповання. У Стародавньому Римі переслідували не лише християн. Маги, астрологи, шанувальники Діоніса [57] Діоніс — один із найпопулярніших богів Давньої Греції, бог рослинності, родючості, вологи, покровитель виноградарства та виноробства. — всім їм періодично перепадало від держави. Юдаїзм одержав статус дозволеної релігії від Юлія Цезаря, а потім від імператора Августа на підставі його виняткової давності (див., наприклад, Філон Александрійський, «Про посольство до Гая», 155–158).

Запозичення культу Великої Матері, або, як іще її називали, Кібели, було зворотною стороною тієї ж системи вірувань. Якщо існуючі боги не можуть впоратися з ситуацією, спробуємо звернутися до нових. Не виключено, що римляни так і не розібралися, що саме мав на меті культ із його самооскопляннями та тріумфуючою жінкоподібністю. Але дипломати, котрі організували перенесення культу до Рима, цілком могли це розуміти. Можливо, справа була в тому, що саме тоді склалася дуже важка ситуація: Ганнібал стояв мало не перед римськими воротами, і треба було застосувати якісь нові, дуже радикальні засоби. У будь-якому разі міф про Енея ідеально дозволяв пов’язати нову богиню з римськими пращурами. Оповідь про появу Сивіллиних книг можна знайти в Діонісія Галікарнасського (4.62). Формула, що її промовляли для того, аби привернути богів ворога на свій бік, міститься в «Сатурналіях» Макробія (3.9.7–3.9.8). Колосальні завоювання Рима і його відкритість для богів-іммігрантів означали, що в подальшому там прижилося багато найрізноманітніших релігійних практик.

Упродовж перших трьох століть свого існування нова імперія поступово дрейфувала в бік цих нових релігій, багато з яких прийшли зі сходу, наприклад мітраїзм, християнство, культ Ізіди та маніхейство. Римляни нібито шукали більш близьких стосунків із божеством, ніж могли їм дати традиційні язичницькі ритуали. Нові релігії також пропонували більше можливостей для духовного розвитку, коли віруючий наближався до божества, демонструючи свою відданість та етичну поведінку. Це відобразилося в заключних словах Фалкса, навіяних стоїчними ідеями «Листів» Сенеки (41). У цьому контексті слід розглядати й навернення до християнства імператора Костянтина, що відбулось у 312 р. Християнські джерела пропонують нам повірити, що за цим стояли емоційне поривання і неминучість, але релігійність у широкому значенні слова в римському суспільстві була укорінена досить глибоко. Окрім того, християнство виявилось адекватним політичним прагненням Костянтина об’єднати імперію після розколу, викликаного конфліктом між претендентами на престол. Йому, як і його попереднику Діоклетіанові, потрібна була набагато могутніша та централізована держава. Коли Костянтину вдалося зробитися єдиним імператором, він зажадав, щоб релігія відбивала цей новий, вищий рівень єдності: один бог, одна релігія, один імператор.