Марк Фалкс - Звільни свого внутрішнього римлянина

У кожному з нас живе такий божественний дух, який веде рахунок нашим добрим і поганим учинкам, а ще наглядає за нами, оберігаючи від лиха. Людина не може бути хорошою, якщо позбавлена цієї внутрішньої сили, тож треба цю силу розвивати всіма доступними засобами. Ми шануємо будь-яке місце, де відчуваємо божественну присутність: заповітні гаї, повні могутніх дерев, за кронами яких не видно сонця; глибокі печери в горах, які виникли без допомоги людини, природним шляхом; гарячі джерела і витоки глибоких рік. До всього цього ми ставимося з благоговінням і любов’ю як до божественної присутності в людському світі. Те саме можна сказати й про окремих людей. Якщо бачите чоловіка, спроможного зберігати спокій посеред небезпеки, здатного не піддаватися бажанням і спокусам, готового прийняти будь-який виклик, такого, що вивищується над іншими й через те видається рівним богам у своїй безтурботності, — ви відчуваєте таку ж божественну присутність, яка буває іноді розлита в природі. Прагніть цього досягнути. Молитвами та самозреченням ви розвиваєте в собі дух і позбуваєтесь земних тривог та турбот. Коли дух зневажає скороминуче, повністю підкорює собі почуття і зустрічає все, що посилає йому мінлива фортуна, із непохитним спокоєм, тоді він також одержує якусь часточку цієї божественної сили.

За традиційними римськими уявленнями ефект міг бути досягнений безкінечним і точним повторюванням того самого. Докладні приклади можна знайти у Плінія Старшого в «Природній історії» (28.10–28.11) і в Катона Старшого в трактаті «Про сільське господарство» (134, 139–141). Августин у своїй праці «Про місто боже» (4.8) висміював численність римських божеств, коли навіть у маленької часточки колоса було власне божество. У різні пори року в імперії відбувалося багато різноманітних свят, часто пов’язаних із традиційною сільською працею. Робігалії описані в поемі «Фасти» («Календар», 4.905–4.941) Овідія, а Луперкалії — у Плутарха в «Житті Ромула» (21). Діви-весталки та жахливі покарання для тих, хто не виконував обітницю, описані в «Аттичних ночах» Авла Геллія (1.12) і у Діонісія Галікарнасського (2.67).

Вважалося, що божественне сяйво розлите повсюди, через те мало сенс шукати вираження волі богів у різноманітних природних явищах від птахів до снів. Гнучкий підхід до інтерпретації таких знамень описаний у Лівія в «Історії Рима» (10.40) і у Светонія (розділ «Тиберій», 2). Опис відвідування оракула взятий із промов Максима Тирського (26), а розповідь про некроманта-шарлатана можна прочитати у Лукіана в «Меніппі». Перелік обставин, за яких люди вдавалися до цих популярних релігійних практик, базується на назвах розділів астрономічного довідника Дорофія Сидонського.

Жертвопринесення в римській релігії слугувало засобом спілкування між світом людей і світом богів. Воно не завжди було пов’язане з убивством тварин — їх берегли для найбільш важливих церемоній. Пахощі, просто суміш різноманітних ароматних рослин та олій — ось що було найбільш поширеною формою дарунків богам. Обряди, під час яких робилися такі пожертви, вирізнялися великим різноманіттям. Найбільшими були імператорські свята та міські вуличні процесії локального значення, але існувало і безліч дрібних приватних процедур ушанування богів у простих святилищах або вдома. Вважалося, що боги люблять аромати ніжних пахощів. Це робило возкурення ідеальним способом попрохати богів про допомогу. Подобалися римським богам і гірлянди квітів, і жертви всеспалення — все це приймалося небесами. Ранні християни часто відмовлялися брати участь у принесенні жертв, навіть якщо ці обряди полягали просто у возкуренні пахощів. Пліній Молодший на посаді намісника Віфінії на початку II ст. н. е. навіть стратив кількох християн на тій підставі, що вони відмовилися возкурити пахощі римським богам і, як наслідок, могли образити їх (див. його «Листи», 10.96). Недивно, що багато християн поступалися перед погрозами й тортурами, які інколи до них застосовувались, і все ж таки приносили жертви. Цих зрадників інші християни зневажливо називали «возкурителі». Ознакою того, наскільки християнська церква в подальшому пристосувалася до цієї традиційної практики, є центральна роль, що її відіграють пахощі в католицькому обряді, і те, що Папа римський почав називатися Великим понтифіком.