Марк Фалкс - Звільни свого внутрішнього римлянина

— І це ти називаєш пишнотою? — запитала вона. — Я можу витратити десять мільйонів сестерціїв на один бенкет.

Антонію зробилося цікаво, як можна витратити на один обід такі гроші, і він побився об заклад із кількома друзями та знайомими, цілковито впевнений у власному виграші.

Наступного дня Клеопатра пригощала Антонія пречудовим обідом. То був напрочуд гарний бенкет, із найкращими старими винами і відбірним м’ясом; цариця приймала гостя у своїх найкращих прикрасах, серед яких були і ті дві найбільші у світі перлини, що їх вона носила як сережки. Та, правду кажучи, все це не затьмарювало тих обідів, які Антоній мав звичку влаштовувати щодня. Він посміявся над убогістю бенкету, але цариця наполягала на тому, що вартість цього обіду от-от сягне названої суми, і звеліла подавати другу страву. Заздалегідь проінструктований служник увійшов до зали, несучи лише один кубок, у якому було трішки міцного оцту. Антоній, охоплений бажанням знати, що ж такого затіяла Клеопатра, нахилився до кубка. Цариця зняла одну сережку і кинула перлину в оцет, у якому та миттєво розчинилася. Після цього вона випила вміст кубка. Луцій Планк, який був суддею у тій суперечці та мав вирішувати, хто виграв парі, зупинив Клеопатру, коли вона почала знімати із себе другу сережку, щоб зробити з нею те саме.

— Антоній програв битву! — проголосив він (і то було пророцтвом, якщо врахувати, як усе повернулося, коли Антоній і Клеопатра билися проти Августа під Акціумом). Після військової поразки та самогубства Клеопатри другу перлину було вивезено до Рима й розрізано надвоє, аби прикрасити тими половинками вуха статуї Венери у Пантеоні.

Якщо хто-небудь скаже вам, що велике багатство є благом, нагадайте йому байку про сільську мишу. Одного разу її навідала давня приятелька — міська миша. Сільська жила в скромно умебльованій маленькій нірці, але, коли в неї бували гості, приймала їх дуже привітно. Вона не поскупилась і запропонувала своїй міській товаришці ріпи, ощадливо схованої на зиму, та колосків. Вона навіть подала їй суху сливу і відгризла для подруги шматочок бекону, припускаючи, що така їжа гості, котра бувала в бувальцях, ліпше смакуватиме; сама ж господиня вдовольнилася простими зернами полби. Нарешті міська миша сказала: «Навіщо тобі жити в таких нестатках біля дикого лісу? Чи не краще переїхати до міста з усіма його вигодами? Послухайся доброї поради: ходімо зі мною, і ти на власні очі побачиш, чого сама себе позбавляєш. Зрештою, тільки раз живемо на світі, а життя таке коротке».

Вона таки вмовила сільську мишу йти з нею до міста; подруги вирушили в дорогу разом і до ночі якраз дісталися міських воріт. Міська миша привела товаришку до розкішного палацу з червоними килимами на підлогах і роззолоченими лежаками зі слонової кістки. На столі стояли залишки багатої трапези з минулого вечора. Тепер міській миші випала роль господині, і вона старалася з усіх сил, пригощаючи гостю вишуканими стравами з тарілок, на яких залишилося чимало недоїдків, а потім, задоволена, прилягла на столі і почала розважати товаришку побрехеньками з міського життя. Раптом двері зі страшним гуркотом розчинилися. Миші з жахом заметалися в пошуках виходу, а гавкіт собак чувся все ближче та ближче. Нарешті мишам поталанило знайти крихітну шпаринку під стіною і услизнути від своїх страшних переслідувачів. Коли подруги вибігли з палацу, сільська миша обернулася до своєї товаришки й сказала: «Прощавай, подруго, такого життя для себе я не бажаю. Мені досить для щастя своєї хатинки в лісі, простої, але без таких от сюрпризів».

Ця казка навчає нас не захоплюватися буйством і розкішшю міського життя. Проте вона також свідчить і про користь дружби. У надзвичайно коротку мить нашого перебування на цій землі слід постійно шукати тих, кого ми зможемо полюбити і хто у відповідь полюбить нас. Доброзичливість і прихильність — ось найвищі радощі життя. Мій дорогий друг Сципіон, наприклад, завжди залишається зі мною, попри той факт, що його забрала раптова смерть. Його звершення продовжують жити в нас і надихати кожного, хто прагне досягнути в житті чогось вартісного. Саме такі товариші потрібні і вам: вірні, принципові та доброчесні. Проте люди найчастіше шукають у друзях зовсім іншого. Вони хочуть, щоб товариші доповнювали те, чого їм самим бракує, і очікують від них якостей, яких самі не мають. Будьте шляхетною людиною і намагайтеся знайти таких, як ви. Якщо ви зумієте це зробити, вас об’єднає з друзями стійка прихильність, яку ніколи не затьмарять такі пристрасті, як заздрість або жадібність, що вже зробили своїми рабами більшість інших людей. Навпаки, ваші справжні друзі отримуватимуть насолоду від вашої взаємної рівності і не зупиняться ні перед чим, аби тільки вам допомогти, знаючи, що ви за необхідності вчините так само. Вони ніколи не попросять вас ні про що безчесне чи несправедливе і водночас любитимуть вас і поважатимуть. Я не перебільшу, якщо скажу, що справжні друзі відчувають одне до одного глибоку повагу. Той, кому випало щастя мати таку дружбу, володіє безцінним скарбом.