Елена Апанович: Не пропала їхня слава. Передумови і наслідки скасування Запорізької Січі

Принагідне слід зазначити, що до того запорізькі козаки ніколи не визнавали ніяких нагород, премій та інших заохочень. Військові трофеї, захоплені у переможних боях, як і “жалування грошове, хлібне” та боєприпаси, що одержувала Запорізька Січ від царського уряду за сторожову прикордонну службу, ділили порівну між запорожцями — учасниками боїв і членами сторожових команд. Попередньо відбиралася частина трофеїв для старшини.

В оволодінні Кримом російською армією і козацькими військами у 1771 році вирішальну роль мав подвиг запорізьких козаків, які під час штурму перекопських укріплень форсували Сиваш в обхід Перекопського валу, а за ними пішли російські кавалерійські частини. 1920 року при наступі Червоної армії на Крим проти Врангеля запорізьку традицію форсування Сивашу продовжили дві дивізії армії Н. І. Махна, яка діяла в той час разом з радянськими військами.

Кючук-Кайнарджійська угода Росії з Туреччиною 1774 року, що завершила війну, послужила поштовхом царизмові у практичній реалізації смертного вироку Запорізькій Січі. Внаслідок переможної війни, в чому далеко не остання роль належала Запорізькому Війську, остаточно був покладений край татарським нападам на українські землі, а нові надбання Російської імперії на Півдні, у причорноморських степах, зміцнили владу царизму на Україні. У вищих урядових колах вважали, що Запоріжжя вже втратило своє значення форпоста в боротьбі з турецько-татарською агресією, а запорізькі козаки не становлять цінності як військова сила. Подальші події показали, що останнє було помилкою. Коли розпочалася нова російсько-турецька війна 787 — 1791 років, царський уряд був змушений відновити частину Запорізького Війська, щоправда, під іншою назвою — Чорноморське козацьке військо. Однак хибна думка, що Запорізьке Військо вже не потрібне, визначила дальші дії уряду.

Очевидно, негайно покінчити із Запоріжжям Катерина II вирішила ще й після придушення селянської війни під проводом Пугачова. Царський уряд жорстоко розправився не тільки з повсталими. Хвиля каральних заходів і репресій звалилася на селянство, козацтво Росії та України, трудящі верстви інших народів імперії. Тисячі людей в муках були страчені, заслані на — каторгу. Кріпацтво набуло диких, бузувірських форм, мало чим відрізняючись од рабства. Царизм придушував будь-які вияви свободолюбства, незалежності, автономії.

Доля Запорізької Січі остаточно була вирішена 23 квітня 1775 року на так званій раді при височайшому дворі. На ній з проектом скасування Січі виступив новоросійський генерал-губернатор Потьомкін. Був докладно розроблений план каральної експедиції. Всесильний володар Південної України, фаворит Катерини II відіграв підступну роль. Деякий час він загравав з козаками, навіть вписався до Кущівського куреня, одержавши прізвисько Грицька Нечеси (так його називали запорожці з огляду на великі буклі перуки). На Потьомкіна старшина і козаки покладали певні надії, сподіваючись, що він виступить захисником Січі в урядових колах. Але саме він став виконавцем “монаршої волі” і жорстоко розправлявся із запорізькою вольницею. Про це влучно сказано в народній пісні:

Ой цариця загадала, а Грицько пораїв,

Щоб зігнати запорожців та аж до Дунаю.

Для операції проти Запорізької Січі були використані війська, що поверталися з російсько-турецької війни — 8 полків регулярної кавалерії, 20 гусарських і 17 пікінерних ескадронів, 10 піхотних регулярних і 13 донських козацьких полків — загальною кількістю понад сто тисяч чоловік. Командував цими силами генерал-поручик Петро Аврамович Текелі, виходець із сербського дворянського роду, колишній австрійський офіцер, типовий ландскнехт. Він був родичем Хорвата, управителя Нової Сербії, який виявив таку зажерливість щодо запорізьких земель, що навіть царський уряд за зловживання, насильства і грабунки змушений був віддати його до суду.

Текелі поділив своє військо, сконцентроване біля фортеці св. Єлизавети, на п'ять частин. Перший великий загін, яким він безпосередньо керував, складався з полків Пермського і Вятського карабінерних і драгунських, Охтирського і Острозького гусарських (колишніх слобідських). Орловського, Козловського, Бутирського, Інгерман-ландського, Навагінського, Копорського піхотних і п'яти донських козацьких. Цей загін мав атакувати запорозьку столицю — Січ. Для наступу на паланки одночасно з кількох напрямків призначалися три ескадрони Волоського і Угорського гусарських і 11 ескадронів Єлизаветградського пікінерного полків, а також один Донський козацький полк. Під командуванням Г. М. Чорби це з'єднання рушило від річки Сукаглеї-Камишеватої до гирла Домоткані. Загін, очолений Г. М. Лопухіним у складі Харківського гусарського (також колишнього слобідського), Сибірського, Куринського і Низовського піхотних та трьох донських полків просувався від гирла Інгула до Кизикерменських укріплень (сучасний Берислав). У районі Нового Кодака та його околиць повинні були діяти під командою графа де Бельмена Інгерманландський карабінерний, 2-й Московський піхотний і два донських полки. В напрямку від Катерининського шанця (сучасний Ольвіополь) до гирла Інгула наступав п'ятий загін, що складався з Астраханського карабінерного, двох козацьких. Молдавського і 12 ескадронів Чорного гусарського полків. У разі, коли б запорожці чинили сильний опір, угруповання Текелі мав підтримати резервний корпус генерал-поручика О. Прозоровського, розташований в Слобідській Україні.