Елена Апанович: Не пропала їхня слава. Передумови і наслідки скасування Запорізької Січі

Жорстока розправа з Калнишевським, Глобою і Головатим пояснюється тим, що вони репрезентували вищу владу на Січі, її кошовий уряд, були виразниками автономності, самостійного самоврядування Запорожжя.

Після ліквідації Січі основна маса козаків була позбавлена прав незакріпаченого хлібороба або ремісника. На базі зимівників та інших поселень створювалися державні слободи, жителі яких переводилися у стан військових поселенців, пікінерів тощо. Козаки жили вже на казенних землях і мали поставляти певну кількість солдатів до царської кінноти. Потім їх зрівняли з державними селянами, обкладаючи тяжкими грошовими податками (поземельний “оклад”, подушний податок), примушуючи на свої кошти утримувати сільську адміністрацію, волосне правління, а також виконувати підводну, шляхову та інші повинності.

Чимало запорожців потрапили до лабет кріпосників. Частина не примирилася з новим ладом. Почалася еміграція на Очаківський степ і за Дунай. Грізний генерал Прозоровський, заступник Текелі, доручив Норову “смотреть, чтоб запорожця никуда не отъезжали”.

Запорожці-емігранти у степах, які тоді ще належали султанській Туреччині, заснували Задунайську Січ. На листопад 1776 року на землях від Бендер до Дунаю колишніх запорожців налічувалось близько 10 тисяч чоловік. Життя втікачів було дуже тяжким. Через деякий час їх багато повернулося на Батьківщину.

Тільки через два місяці після вступу військ Текелі на Запорожжя, 3 серпня 1775 року, Катерина II сповістила населення імперії про скасування Січі. Підписаний нею маніфест проголошував, що “Сечь Запорожская вконец уже разрушена со изтреблением на будущее время и самого названия запорожских козаков”. Автори царського маніфесту зображали козаків у найогиднішому вигляді, вдаючись до грубих наклепів. Але навіть самодержавний уряд відчував потребу якось виправдати свою розправу над ними. За словами, звичними для “височайших повелінь”, за пишною барокковою лексикою, туманними формулюваннями, неясними, бездоказовими, неконкретними звинуваченнями у “злодейских умыслах” в маніфесті Катерини II проглядає обличчя знавіснілої кріпосниці, носія абсолютистсько-імперської ідеології, котра не допускала можливості існування того, що не відповідало соціально-економічній і державно-політичній моделі абсолютистської феодально-кріпосницької держави. “Политическое уродство”, “неистовое управление” — цими формулами визначалися автономія та самоврядування Січі. У маніфесті зазначено й “господарські особливості” на Запорожжі, які суперечили кріпосницьким відносинам, що панували в Російській імперії і становили основу його незалежності від “престолу”. Спостерігається також і страх царизму перед впливом запорізького способу буття на сусідні землі, що вело до “неминуемой убыли в людях”, тобто в кріпаках.

Прагнучи довести “незаконність” земельних претензій запорожців, автори маніфесту фальсифікували історичні факти. Зокрема твердили, що козаки в останні місяці перед скасуванням Січі самовільно захопили під свої зимівники землі між Дніпром і Бугом, які відійшли до Росії за Кючук-Кай-нарджійською угодою 1774 року. Хоча топографічний опис названого району, складений того ж таки року, свідчить, що тут не було турецьких або татарських поселенців, проте “запорожці досить зимівників мали”. Під час останнього наскоку на українські землі в 1768 році татари багато запорізьких зимівників спалили.

Після ліквідації Січі її земельні володіння увійшли до складу Новоросійської та Азовської губерній, потрапили до рук великих російських і українських феодалів. Сама Катерина II подарувала своїм сатрапам величезні маєтки із “запорозької спадщини”. Зокрема один а авторів маніфесту, генерал-прокурор князь О. С. Вяземський, став володарем 200 тисяч десятин землі разом з колишньою столицею козацтва — Січчю, відтоді її назвали Покровською фортецею.

…На місці бастіону вольності залишалися рови, могили та руїни… Знищена царизмом Січ продовжувала жити у пам'яті народу — у його піснях і думах. “Наробили сіромахам превеликої скорботи” — так відгукнулись на трагедію українського народу низи козацтва. “Клятою, вражою бабою” народ назвав головного злочинця скасування Січі — Імператрицю Катерину II, засудив царських правителів і вищих військових чинів, які “…одібрали в запорожців землі та й володіють самі”. В українських піснях і думах висловлюється сподівання, що історія запорозького козацтва ще не закінчена: